дав відбій.
– На Москву! – передали полковники війську
розпорядження гетьмана.
Розбивши ратників під час переправи через Оку, козацька
лава каширською дорогою ринула на столицю.
Обійшовши її, нарешті з’єдналася з поляками. У став ці
королевича Володислава під Тушино нарешті відбулася
зустріч, на яку так чекали поляки.
Рівними рядами, як під лінійку, вишикував королевич
піших і кінних на великому лугові. Вочевидячки
військо не втратило духу і дисципліни, та обносилися
вже жовніри, бойові коні не переступали
нетерпляче з ноги на ногу, рвучи вудила, а, опустивши
понуро голови, світили вигнутими худими ребрами
– далеко від Тушино до Речі Посполитої… Лиш
сонячний зайчик грався і зблискував на золотих піх
5858
вах дорогої шаблі королевича Володислава. Гримнула
музика…
– Ваша гетьманська ясновельможносте, як ніколи
раді цій зустрічі, – розпочав королевич урочистості
і в голосі його проривалася непідроблена щирість, не
скаламучена формальностями етикету. – Ми вітаємо
славне запорізьке військо, яке розбивало досі, мов
глиняні горшки, московські фортеці. Я певен, немало
воно засяде ще слави у спільних походах.
Після урочистої зустрічі й короткого обміну думками
один на один Сагайдачного з Володиславом,
розпочалася спільна військова рада.
– Польська сторона пропонує очолити штурм
Московський
похід
Москви гетьману Сагайдачному. Бойовий досвід подібного
штурму козаками набуто завидний, – розпочав
королевич раду з конкретної пропозиції.
Полковник Яків Неродич, знаний у війську більше
під іменем Бородавка, схилився над вухом гетьмана.
– Знову поляк хоче жар загребти козацькими
руками. Без нас їх би тут мухи заїли, – невдоволено
буркнув.
Сагайдачний завжди дивувався незмінній недружелюбності
до поляків рвучкого і гарячкуватого Неродича.
– Полковнику, в України немає добрих чи поганих
союзників, зате мусимо мати свою власну мету
і маємо глянути наперед, трохи далі власного носа.
В тебе ж око зірке, Якове…
Після спільної військової ради, як тільки смеркло,
об’єднане військо рушило на Москву. Колони рухалися
швидко, хоча і вживалися всі застережні заходи,
аби не виказати себе. Ледве зайшло за північ, як Сагайдачний
із передовими загонами вже був біля Арбатських
воріт.
Почався штурм, гримнули гармати, запалювальні
ядра спричинили пожежі і язики полум’я лизнули
густу темряву, іскри змішувалися з зорями. У проміжках
між гарматним гавканням сухо тріщали козацькі
мушкети, зав’язалася тяжка рукопашна. Хвилі атакуючих
союзницьких військ то набігали, то відкочувалися,
з різних кінців скакали гінці з донесеннями:
– Бородавка вже прориває оборону!
– Милославський просить ще підвезти гарматних
ядер!
– Гетьмане, підірвано Остроженську браму, прочищаємо
прохід у Москву!
Сагайдачний аж здригнувся, почувши довгоочікувані
слова «підірвано Остроженську браму». Він
собі твердо намітив, хоч нікому не обмовився й словом,
що як тільки вийдуть на цей рубіж – припинити
штурм. Добрі вісті гінців аж ніяк не вводили в оману
гетьмана, що облога буде легкою, він знав, що Москва
укріпилася міцно, опріч того, їм стало відомо через
перебіжчиків про початок нічної атаки. А довга облога
аж ніяк не входила в гетьманські наміри. Але не це
схиляло його до прийняття такого рішення. Основне
6060
завдання запорізькі козаки виконали – врятували
життя і честь королевича Володислава. Тепер же для
України надпотужна Польща невигідна, бо загрожує
козацькій землі, більш вигідно, аби московська держава
збереглася, тільки тоді може Україна зіграти
певну роль, саме свою роль, коли буде рівновага між
Варшавою і Москвою.
– Припинити штурм, усім відійти! – пішов у військо
наказ Сагайдачного.
Подив і нерозуміння, а то й відверте обурення –
як так, Москва під ногами! – прокотилося військом.
Але хто посміє не підкоритися слову гетьмана?