що залишили Московщину як державу, а не польську
провінцію.
Настав урешті день, коли сумніви і терзання полишили
душу патріарха, мужність його дозволила понад
усі ризики і страхи поставити інтереси вселенського
православ’я вище – він ухвалив рішення про висвяту
київських ієрархів. Богоявленський монастир того
вечора нагадував обложену фортецю. Багатотисячний
загін озброєних і готових до найгіршого козаків оточив
монастир неприступним кільцем. Крізь щільно завішені
вікна ледь-ледь пробивалося світло, хор співав
упівголоса, видавалося, що не мирне церковне богослужіння,
а якесь дійство не на своїй землі, швидше на
неприятельській, де звідусіль можна чекати нападу.
«Нехай і так, але справу зроблено. А пишні урочистості
уже наших ієрархів колись таки будуть», – з
гіркотою думав тоді Сагайдачний.
На Перемишлянське єпископство першим пройшов
висвяту ігумен Межигірського монастиря Ісая
Копинський.
9 жовтня 1620 року козацька земля одержала на
київську і галицьку митрополію митрополита Йова
Борецького, ректора Київської братської школи. Висвяту
ієрархів патріарх Феофан разом із грецьким
стагонським єпископом Авраамієм та софіївським
митрополитом Неофітом продовжували в Трахтемирівському
монастирі. Козацький уряд вживав усіх
засобів перестороги – переїзд владик супроводжував
щонайменше тритисячний загін вдобірного козацтва,
попереду якого про всяк випадок йшла розвідка.
Окрім висвяченого Йова Борецького на митрополита,
Ісаю Копинського на Перемишлянське єпископство,
на Володимирську і Берестейську кафедру зведено
архімандрита Єзекіля Курцевича, Луцьким та Острозьким
єпископом став ігумен Чернчицького монастиря
з Волині Ісакій Борискевич, Холмське і Белське
єпископство очолив Паїсій Іполітович, Полоцьке архієпископство
довірено Мелетію Смотрицькому, а
Туровське і Пінське – єпископу Авраамію…
– Сумно, владико, – скаже по закінченню Сагайдачний
Йову Борецькому, – що на сторожі найсвятішої
віри людської треба ставити шаблю з мушкетом.
– Бог ніде не сказав, що цей світ створено досконалим,
– тільки й відкаже задумливо митрополит.
Тим часом на півдні клубочилися хмари, густішали,
важчали, набиралися загрозливої синяви – хмари
Османської імперії над Європою.
На скликану раптово гетьманом Яковом Бородавкою
козацьку старшинську раду цього разу збиралися
неохоче і не вельми таїли невдоволення:
– Ще у полі дайбіг поратися, а тут відривають від
діла…
– А мо’, справді таке щось нагальне?
– Ет, гадаю, король чергову цидулку прислав…
– Не кажіть, він писарів без замороки не лишить.
Однак всі невдоволені прикусили язика, як тількино
похмурий гетьман без вступних розмов пере йшов
до діла.
– Панове, король Сигізмунд ІІІ прислав спішну
депешу. Султан Осман ІІ, що хоче явити себе куди
войовничішим за свого батька, направляє проти Речі
Посполитої незмірного числа військо на чолі з Іскан
6464
Гравюрний
портрет
Сигізмунда III Вази
з першого видання
Статуту
1588 року
дер-пашею та кримським ханом Дженібек-Гіреєм.
Король вимагає від нас аби Військо Запорізьке виступило
на поміч негайно. Головнокомандувач – коронний
гетьман.
Притамоване початком козацької ради невдоволення
випурхнуло як пір’я із надірваної подушки.
– Та ми після московського походу лиш недавно
рани зализали!
– Хай без нас коронний гетьман підставить власну
голову під криву турецьку шаблюку!
Як перші пристрасті уляглися та трохи розвіявся
дим від козацьких люльок, різне почало висловлювати
товариство.
– Вдарити б разом із турками по Речі Посполитій…
Згинула б навіки.
– Ага, і ми навіки заразом у турецькій кабалі.
– Це вже напевне.
– А що нам повік цілуватися з поляками і зважати
на їхню гонорову примху?
– То до Сагайдачного, він на це вельми ладен.
– Куди краще пропустити турка на Варшаву, а самим