вдарити по Молдавії. Де двоє чубляться, третій
поживиться.
– Гарно придумано, а коли турок розвернеться на
нас всією міццю?
Сагайдачний не вступав у мову, доки старшини
не виговорилися, врешті всі повернули на нього погляди.
– Моя думка, панове, проста: прохання Варшави
відхилити, аби не помикали наче волом. Ми послухались
і пішли на Московію, вирятували королевича.
Але ж польський двір не виконав наших вимог про
рівноправ’я віри, непідлегле козацьке урядування,
число реєстрових козаків…
– Та бий його сила Божа, не сподівався я такого
від Сагайдачного…
– А що діяти з вільним наймом?
Яків Бородавка підняв руку, аби стишити гомін.
– Гадаю, полковник Сагайдачний добре підказує:
військо Запорізьке не посилати. А хто сам захоче
– вольному воля… Чував, Михайло Хмельницький,
чигиринський підстароста, із сином Богданом такі наміри
мають… То ж нехай собі…
Бородавка обвів поглядом старшин, зупиняючись
на кожному, мов перераховував.
– Чи все товариство такої думки? Добре, тоді
прошу, панове старшини, до столу, бо вже господині
гніваються, що вечеря геть вихолоне.
***
Третій день козацька валка була в дорозі, вже й
коні притомилися і спотикались час від часу, невдоволено
лише інколи піднімаючи голови й озираючись:
чи не пора тим жорстоким і невгамовним людям
подумати про постій? Обличчя єпископа Курцевича
аж посіріло, немов припало пилюкою, не часто йому
випадало долати таку дорогу.
– Не журіться, владико, небавом зупинимось у
маєтку Радзивілів, – озвався Сагайдачний, аби якось
підохотити святого отця. – А там за пару деньків і
Варшава.
– Та не журюся, ваша мосць, – озвався єпископ
голосом, що не в’язався із жалісним та осунутим
від утоми обличчям. – Бог дає людині різні випробування,
а це – не найважче. Зате святе діло маємо
вчинити.
Сагайдачний не відказав нічого, тільки кивнув головою.
Він з єпископом очолював велику депутацію
до польського короля Сигізмунда ІІІ. Так ухвалила
козацька рада 17 червня 1621 року, яка зібралася в
урочищі Суха Діброва під Білою Церквою. Сюди прибуло
кінне і піше козацтво з Ржищева і Черкас, з Києва
і Білої Церкви, звідусіль тягнувся озброєний люд,
гнаний тривогою. Чорна хмара нависла над Польщею
і Україною, над всіма зрештою європейськими
державами і всім християнським світом. Перемога
на Цецорських полях у Молдавії, де турецький Іскандер-
паша з турецьким ханом Дженібек-Гіреєм вщент
розбили минулої осені польські війська, де взято величезний
військовий обоз, в тому числі 120 гармат, де
полягли найкращі полководці Речі Посполитої, а відрубана
голова коронного гетьмана Станіслава Жолкевського,
прив’язана до сідла, зробила останню свою
подорож у Стамбул, ця перемога остаточно сп’янила
султана Османа ІІ. Перед його палацом піднісся бунчук
із кінської гриви, що означало особисту султанову
участь в майбутньому поході. На три континенти,
6666
де розкинулася імперія, пішов наказ: усім чоловікам
збиратися зі зброєю під султанові прапори.
Нечувана досі військова армада рушила на Варшаву.
Розвідка одних держав доповідала, що турецько-
татарське військо обчислюється в двісті
тисяч, інші називали двісті двадцять, а з найгірших
донесень випливало, що йде триста, а то й чотириста
тисяч. Варшава терміново відряджає послів до
Папи Римського, в європейські монарші двори, всі
співчутливі до послань… та ніхто не посилає війська
на поміч.
Залишався для королівського двору Сигізмунда ІІІ
один вихід – прохати козацьку державу. Знаючи
свої попередні гріхи, бо не бракувало утисків українців,
не було пошанування до їхньої споконвічної
віри, зрештою, козакам не завжди платили належне
за договорами, польський король вирішив діяти
через єрусалимського патріарха Феофана. Особистий
секретар короля зумів переконати патріарха, і
той звернувся зі щирим листом до козаків. То ж на
велику військову раду в Сухій Діброві, окрім велетенського