сорокатисячного гурту, вперше прийшло
духовенство – митрополит Йов Борецький, єпископ
Є. Курцевич, понад триста священиків та кілька десятків
монахів. Більшість люду розуміла, що, розгромивши
Польщу, Туреччина не зупиниться чемно на
порозі України.
…Через кілька днів коні козацької депутації
дзвінко вицокували варшавською бруківкою. Сагайдачний
пильно вдивлявся в обличчя перехожих,
помічаючи на їхніх лицях то острах, то приязнь, то
відверту ворожість, то просту людську цікавість, але
й були варшав’яни, в очах яких тліла надія.
Король приязно прийняв депутацію, хоч Сагайдачний
виставив непрості умови: розширення
козацької землі, свобода на Україні православної
віри, адміністративна автономія козацької держави
та збільшення козацького війська. А присутність
у депутації православного єпископа Є. Курцевича
(диво дивне!) не спричинила можливого шоку, бо
то було не викликом, не якоюсь навмисною демонстрацією,
а просто відчуттям і значенням власної
сили й достоїнства.
Після надання згоди на козацькі вимоги, Сигізмунд
ІІІ, прощаючись із Сагайдачним, похилив голову:
– Вдруге довіряю у ваші руки життя і долю власного
сина.
Королевич Володислав разом із престарілим і хворобливим,
пораненим гетьманом Ходкевичем мали
повести проти турків польські війська.
***
Майбутня битва під Хотином була для Сагайдачного
аж ніяк не першою битвою з турецькою армією
– як на суші, так і на воді. Молодим, ще полковником,
водив він козацькі флотилії на Варну, громив
турків під Очаковом, штурмом брав Кафу та визволяв
невільників. Тисячі нещасних бранців звільнив року
1614, коли вдарив по Трапезунду, і зруйнував, видавалося,
неприступну фортецю. А після цього був десант
з моря й атака із суші Синопу.
– Повісити візира! – віддав нечуваний наказ турецький
султан, коли впав гордий замок в Синопі.
Через літо вже Стамбул на добу в козацьких руках.
– Такого не бачили на віку, – писали зі Стамбула
посли в Париж, Амстердам і Венецію. – Козацька
флотилія ввійшла у Босфор з розгорнутими хоругвами
і під бій литавр штурмом узяла передмістя, а султан
рятувався втечею.
Лиш здалеку бачив султан, як кіптявими свічками
горіли його галери, як димом ішла чи не найбільша на
той час світова морська міць.
– Або голова Сагайдачного мені до ніг, або тобі самому
не жити! – наказав султан адміралу Алі-паші.
Адмірал наздогнав козаків уже аж біля острова
Зміїного – у жорстокому двобої флотилій адмірал,
смертельно поранений, сам потрапляє в полон.
Наступного разу Стамбул вже на три доби в козаків.
Не зарадивши сам у морських звитягах із козацтвом,
турецький султан прагне створити широку антикозацьку
коаліцію разом з Венецією, Францією та
Нідерландами.
Водночас Сагайдачний, своєю чергою, готує широкий
антитурецький союз, хоче Францію залучити
таки на свій бік, а ще Іран, Грузію, Ватикан… Ведуться
перемовини про призначення Сагайдачного головнокомандувачем
об’єднаних європейських сил,
6868
які були б здатні спинити мусульманську експансію
у Європу.
Та набігли інші події…
***
Сонце 4 вересня 1619 року сходило тяжко, з
натугою, на якийсь час лише визирнувши з-за виднокраю,
крізь легенький туман, наче не хотілося
йому повністю викочуватися та дивитись на нове
людське побоїще, на кров, розпач і біль. Турецький
султан Осман ІІ на цей день призначив штурм,
який подумки вважав для себе вирішальним і про
який воїнству своєму і старшинам говорив, що він
має стати останнім. Стотисячна турецька армада
рушила на союзні війська і вістря армади націлилося
саме на козацькі позиції. П’ять годин наступали
турки, ось-ось мала настати довгоочікувана і така
тяжка вікторія. Але із затятістю рубалися козаки,
піт змішався з кров’ю і небо видавалося червоним
від того кривавого поту, що заливав очі – врешті,
знесилені турецькі лави відкотилися на вихідні місця.
Але ледве перепочивши, знову двогодинна атака,