що так само вичахла, наразившись на стійкість і
бойовий козацький досвід.
Спантеличено дивилися козаки, коли замість турецьких
рядів у третю атаку на них насунулися хмари
куряви, куди вищі за поодинокі дерева, а з тієї куряви
доносилося ремигання, іржання та зовсім незрозуміле
ревіння якихось тварин. Лише як наблизився
той дивний вал, то розгледіли, що ворог гнав поперед
себе табун верблюдів, мулів та іншої худоби, ішли, повільно
хитаючи хоботами, чотири бойові слони – все
це диковинне нашестя могло геть поламати ряди і з
війська зробити натовп.
– Клин клином вибивають! – гукнув Сагайдачний.
Вдарили козацькі бубни, озвався весь інструмент,
який тільки міг дати щонайдужчий звук, вискочили
відчайдухи назустріч валу, що з ревом насувався невідворотно
– і гучні вигуки, зустрічний звуковий вал
раптом спинив тварин. Ще мить – і нажахана худоба
розвернулася, рушила назад; зі швидкістю, з якою
наближався цей дикий вал на козаків, тепер рухався
на своїх господарів, топтав їх копитами, розсіював і,
зрештою, із бойових порядків стала каша і мішани
на. Слідом за тваринами пішли козаки, найвправніші
вже увірвалися у турецький табір.
– До Ходкевича, його кавалерія має негайно підтримати
наступ! – наказує гетьман своїм гінцям.
Січа наростала, землю так рясно вкривали трупи,
що й переступати їх перестали, і кров не встигала
всякати в землю. Козаки, тужачись, вивозили вже
гармати, тягали оберемками мушкети та іншу зброю,
полишену у поспіху відступаючими, а така бажана
польська кіннота все не з’являлась. І, як з’ясувалося
потім, не мала з’явитися зовсім, бо чомусь польський
гетьман скеровувати своїх вважав необачним.
З тяжким серцем давав Петро Сагайдачний наказ
на відступ, він досвідченим оком вояка помічав ознаки
паніки, яка мала ось-ось початися в турецьких лавах,
він не знав тільки, що панічний настрій різко підігріла
вість, яка раніше за нього докотилася до султана
– козацька флотилія пустила на дно в морі Понтійському
двадцять турецьких суден, разом з гарматами і
людьми, що вже горить Константинополь, а турецьке
військо, зазіхнувши на чужі краї та чужі бaтьківщини,
може залишитися без батьківщuни власної.
Людська кров густо змішалася із землею у поруйнованому
турецькому таборі. Тож султан, аби до решти
не жахати своїх вояків, табір переносить.
Ще кілька днів під Хотином одна хвиля накочувалася
на зустрічну, все ще незвичайно потужна турецька
армія атакувала козацькі і польські позиції.
8 вересня, обурені Яковом Бородавкою, козаки скидають
його з гетьманства і обирають своїм вождем
Петра Сагайдачного, що ще більше розв’язує йому
руки в управлінні військами.
14 вересня турецьким воякам прибуває відчутна
допомога, понад десять тисяч кінноти. Та ще більшою
була підмога бойовому духу виснажених вояків, коли
на чолі цього війська урочисто під’їхав прославлений
у всьому мусульманському світі Карапаш-паша. Сам
султан, нехтуючи звичаї, зустрічав підмогу.
– Одним штурмом до вечора змету і поляків, і
запорізьких лиходіїв, – пообіцяв паша, ознайомившись
із бойовою обстановкою.
Штурм почався негайно наступного дня. Неймовірна
напруга з обох боків, знов гори трупів людських
7070
впереміш із трупами кінськими, пороховий дим забивав
дихання, аж легені, видавалося, з кашлю тріснуть
– чаша успіху в стрімких атаках хиталася то в
один бік, то в інший. Але штурм не тривав до вечора,
бо вже через годину мертве тіло Карапаш-паші принесли
на ношах до султанового намету. Забобонний
страх гірше шабель потіснив турків, які, задкуючи,
перейшли в оборону.
***
Ні, не був Хотин для козацтва прогулянкою з розвагами,
то був тяжкий ратний труд, і немало товариство
запорізького сьорбнуло лиха. Ще вертаючись
із Варшави, наосліп через ворожу територію, Сагайдачний
із супроводом запримітив широкий військовий
слід. Думали, що то козаки проходили, то ж поспішали.