ура-патріотів, які тільки й снять, аби повернутися
на землю прабатьківську. Кумедно вимагати від Георгія
Харпака, щоби він покинув власні ядерні дослідження
на кордоні Франції та Швейцарії і поспішив
притьма відновлювати батьківську цегельню в
Дубровиці. Водночас двадцятиоднорічний Шопен
покинув польську землю назавжди, але ніхто не посміє
відібрати його ім’я у польського народу.
Ми – не ліпші у Бога й не гірші. Але вклад українців
у світову цивілізацію має бути достойно й
об’єктивно оцінений. Спочатку нами самими (передусім!),
а згодом і світовою спільнотою.
Окремо кілька слів про примітки, що їх взято
здебільшого з неопублікованих досі джерел. Впадає
у вічі те, що часто-густо українська історія розглядається
лише як частина то польської, то російської,
то австрійської, то литовської, то ще чиєїсь історії.
Подекуди комусь хотілося б виставити нас, як затятих
антисемітів, починаючи від Богдана Хмельницького.
При цьому навмисне упускається, що ті
чи інші трагічні події відбувалися на соціальному,
майновому грунті, але аж ніяк не на міжетнічному.
Позитивом таких далеких від об’єктивності публікацій
можна вважати хіба лиш вироблення стійкого
імунітету щодо фальшування історії, вироблення
твердої власної самооцінки.
Добре було б нашим історикам та політикам
продовжувати тему взаємного примирення та прощення,
бо ж конфліктів з сусідами на довгому історичному
віку не бракувало. Прикладом може
слугувати та високогуманна діяльність, що її обидві
сторони (українська і польська) ведуть сьогодні –
від середньовіччя до Другої світової війни трагічних
сторінок у стосунках знайдеться чимало. І коли
на «Євробаченні» поляки, нація висококультурна
загалом і музична в тім числі, виставляють нашим
«Ґринджолам», делікатно кажучи, не найпотужнішому
українському колективу, найвищу оцінку, то
1010
це більш ніж красномовно свідчить про людську
приязнь, щиру і непідробну, не підфарбовану ніякими
дипломатичними протоколами…
Тема, якої торкається автор в цій книзі, певне,
невичерпна. І ще потребуватиметься труд багатьох-
пребагатьох авторів про місце українства під
сонцем.
А може, лише так і буде написана омріяна знаною
поетесою «велика книга нашого народу»?
Іван Корсак
11
ВІНЧАННЯ
КНЯЗЯ ВОЛОДИМИРА
К
К
нязь Володимир осліпнув раптово – кілька днів і
ночей гостра різь в очах лише наростала, а біль поглинав
навіть помисли: люди, дерева і весь навколишній
світ тихо пливли, немов було все намальоване на піску,
і тепер якась невидима і зла хвиля раз по раз змивала
малюнок, аж доки не залишила суцільну непроникну
пелену. Біда не буває ніколи вчасною, та зараз вона
особливо несподівана й негадана, як блискавиця серед
зими, і як ніколи не очікувана та небажана. Князь Володимир
готувався до величного та зоряного часу в своєму
житті, до вінчання з царівною Анною – вперше, відколи
сходить і заходить сонце, князь великої і потужної Київської
Русі мав поєднатися родинними узами з візантійськими
імператорами. Кораблі царівни, злегка похитуючись
на хвилях, вже підходили до берегів Корсуня.
Невгасимий жар, що пік очі немилосердно і безперестанно,
князь Володимир, зазнавши не однієї рани в
походах, переносив куди легше, аніж той жар, що його
сипнула пригорщами в душу раптова сліпота. Він знав,
що за спиною його вже повзе поміж вірними воями холодним
вужем прихований поговір: «Знамення неба,
горе нам, князь приймає християнство, вінчається з царівною,
князь зрадив прадідівську віру заради чужих,
незнаних богів».
Це боліло йому і смоложило, та ще більше нила і
мерзла душа: а якщо це і справді так? Якщо справді він
накликав на себе небесний гнів, зраджуючи праотця
всього роду богів Сварога, захисника врожаїв, багатств
і всякої домашньої живності Велеса, Дажбога, що дає
життя людям і всьому земному, грізного Перуна, покровителя
його воїнів, і всіх мужніх людей?