сколихнула хвилю радості і неймовірних та негаданих
ще недавно очікувань.
– Аллах почув наші молитви, – звів вдячний погляд
на небо Осман ІІ. – Це істинне нам знамення,
щоб ми не барилися з перемогою.
Наступного дня почався новий штурм, турецькі
воїни знову окрилені, як на початку, мов і не було цих
тяжких і кривавих тижнів, що знесилили військо. Але
щось не так зрозуміли вони у небесному знаменні, бо
штурм почав захлинатися, українське і польське військо
чіплялося за мізерний клаптик землі, на якийсь
час встановилася хистка рівновага, а далі турки відкотилися,
як згасла хвиля. Султан, який повірив у
знамення, молився три дні, і врешті кидає всі сили у
шостий великий штурм.
– Хай не схолонуть гармати і стріли, і кулі ваші не
обминуть ворогів, – благословляв повелитель останні
резерви.
І справді, такого шаленого гарматного обстрілу
польських та українських позицій не було за всю кампанію,
жерла гармат червоніли від перегріву, і ніхто
вже не дбав про запас пороху та ядер. Шеренга за шеренгою
в останній бій ішли турки, відколи сонце з’явилося
перед горизонтом і до заходу – дев’ять атак…
Та не ті уже сили, і віра не та, не вдавалося навіть
їхнім сотникам і десятникам, що з оголеними шаблями
гнали військо поперед себе, крізь сизий, аж синюватий
дим, додати звитяги. Уже за кілька кроків не
розрізнити свого від чужого, ніхто не рахував загиблих,
ступали по тілах, мов по дровах, лише згодом історики
підрахували, що в тих останніх атаках полягло
турецького війська до двадцяти тисяч, четвертина від
втрат за всю битву під Хотином.
Випогодилося, коли з королевичем Володиславом
і Сагайдачним підписував мирний договір Осман ІІ.
Розійшовся гарматний дим, у безхмарному, вмитому
небі з сумовитим прощальним криком пролітали на
південь ключі диких гусей – слава Аллаху, – думав
султан, скінчився цей жах. Нехай з кількаразовою
військовою перевагою йому не вдалося здобути перемогу,
але він живий і повертається додому, до звичного
і розміреного життя. Не знав тільки султан, що
того розміреного, щасливого життя лишилося йому
так небагато – поразки йому не пробачать свої ж,
уже наступного року його чекає погибель під час яничарського
бунту.
***
На довгі місяці світ для гетьмана після повернення
в Україну обмежився і замкнувся здебільшого вікном,
за яким все жило узвичаєним своїм життям. Моросили
нудні осінні дощі, тихо лягали потім лапаті сніжинки
в безвітряні дні, аж прогиналися гілки яблуні,
як збиралося снігу добряча товщ, веселіли дерева
під весну, вигодовуючи в розбухлих бруньках перше
життя, що урочисто готувалося явитися світу. Особливо
цікаво було спостерігати за птаством: поважно
надувалися, сівши на яблуневу гілку, снігурі, що гордовито
роздивлялися навкруги, де все було проти їх
значимості такою мізерією та марнотою, синиці тішилися
з власного дзвінкого і добродушного цінькання.
А з горобців, що витворяли несусвітню веремію та
чубилися без упину і втоми, інколи не міг не розсміятися
– щиро, як давно не доводилося, хіба у дитинстві,
що губилося ген-ген за видноколом далеких літ,
розсміятися без озирки, на повні груди, аж доки той
сміх не гасив після необачного поруху раптовий біль.
Сагайдачний змирився з думкою, що він небавом
піде, а світ і далі собі зеленітиме та цвірінькатиме.
Цікаво тільки, що залишиться по-ньому, чи згадають
коли і якою буде та згадка? Він то добре знав, що був
не цукеркою. Недарма складав булаву не раз. То ж
не погрішено істиною у записах Петриці: «Чернь козацька
обирала його часто ватажком заради воєнної
доблесті, а скидала через строгість».
М’який і делікатний поза військовими справами,
навіть жінка Анастасія, сварлива і свавільна, як
7474
розійдеться, могла чоловіка побити, зовсім іншим
був у державних справах. Борони Боже, хто в поході
до чарки прикладеться, то не позаздрити, навіть як
оселедця хто поголить, ознаку лицарської козацької
приналежності, добрячих канчуків смакуватиме, а то