й зовсім із козацтва поженуть – бувало, кидалися з
кручі від такої ганьби і безчестя. Що й говорити про
більші провини: троє козаків пограбували церкву і,
звісно, були одразу спіймані.
– Спалити живцем! – без вагань і докорів сумління
виніс гетьман неоскаржуваний присуд.
Звичайно, військовий похід – не святкова прогулянка,
у поході вбивають, беруть у полон, завойоване
майно вже не майно, а трофеї. Ян Собеський напише
про похід на Москву Сагайдачного: «…вогнем і мечем
спустошив … неприятельські землі, розніс страх свого
імені по всій Московії. Неприятель, що стогнав під
його ударами, бачив, як переходили до його рук золоті
посудини і дорогоцінні багатства, як полонені різного
віку і статі йшли за його колісницею». Ян Собеський
нічого не прикрашав, як і не кривив душею курський
літописець, що оповідав про ставлення до мирного населення.
Коли, повертаючись, грізний гетьман «мимо
град Куреск шествова, тогда к гражданам … присылал
от себя дву человека: обявляя, аки он града Курска,
уезду и в нем живущим воинству своему заповедовал
ни единого зла сотворяти».
Учасник Хотинської битви Яків Собеський, батько
польського короля Яна ІІІ Собеського, про українського
гетьмана полишить такі рядки: «Цей Петро
Конашевич, муж рідкісної мудрості і зрілого судження
в справах, винахідливий у словах і вчинках, хоча
за походженням, способом життя і звичками був простою
людиною, незважаючи на це в очах пізнішого
потомства він гідний стати в ряд із найзнаменитішими
людьми свого часу…»
…Голуб сів на підвіконня, пройшовся уздовж поважно
і, кумедно перехиливши голову, зазирнув з наївною
цікавістю в кімнату, двічі лунко стукнувши в шибу.
«Якщо то смерть по мене прийшла, то зовсім вона
не страшна – подумки подивувався Сагайдачний,
– навіть… красива».
Останні півроку, після повернення з Хотина, гетьман
більшість часу змушений коротати в ліжку. Рана
від отруйної стріли ніяк не загоювалася, навпаки, непомітно,
якось по-злодійському навіть більшала, ані
вдень, ані вночі не стихав біль – виказати його соромився,
коли хтось заходив у покій, мимовільний
стогін вирватися міг лише на самоті. І то було єдиною
розкішшю, яку міг собі дозволити.
Голуб на підвіконні ще раз гонорово пройшовся, а
тоді затуркотів, сп’янілий від лункого і дзвінкого весняного
повітря.
– Я знаю багато мов, шкода, що не вивчив твоєї,
– озвався до голуба Сагайдачний і взяв у здорову
руку дзвіночка. На порозі постав із запитальним поглядом
джура.
– Бери, козаче, перо, каламар, тут голуб нагадав
мені одну річ, треба написати.
А як вмостився джура біля хворого, гетьман почав
повільно, мов спудею-початківцю, надиктовувати:
– Я, гетьман Петро Сагайдачний, при повній
пам’яті й усвідомлюючи свій стан, заповідаю своє
майно…
Плечі в молодого джури пересмикнулися, мов
льодинку йому хто за комір укинув, джура зрозумів,
який документ йому випадає писати.
– Заповідаю своє майно Київській братській школі…
Львівській братській школі… монастирям… – повільно
диктував гетьман, боковим зором дивлячись
на рядки, що зблискували ще не висохлим чорнилом.
– Стривай, стривай, а чого це ти помилки робиш, любий
мій грамотію?
Джура здригнувся від несподіванки, перечитав,
беззвучно ворушачи губами, і густо почервонів – бо
ж справді трапилася помилка.
– Ваша ясновельможносте, стільки літ спливло, а
граматика вами ще не забута, – чи то виправдовувався,
чи незграбно хотів підлеститися молодик.
– Кашею березовою тебе не перегодували, козаче,
– посміхнувся, пересилюючи біль. – А якщо
без жартів, то у нас, в Острозькій академії, навчали
без фальші. Грецької нас учив Никифір Парасхев,
який перед цим десять літ викладав у Падуанському
університеті Італії. Незбагненна глибина освіченості
7676
грека Кирила Лукаріса, що став потім олександрійським
патріархом, а зараз, вістки доходять, зійшов
на константинопольський патріарший престол, у