різні роки тут трудилися Герасим Смотрицький,
брати Дем’ян і Гнат Наливайки, тут знамениті свої
книги друкував Іван Федорович, дворянин з-під Баранович
Білої Русі, який, рятуючи власне життя, мусив
тікати до нас. Московська темнота встигла лише
спалити йому друкарню, але намірювалася і зовсім
зі світу звести…
Сагайдачний примовк, стиснувши зуби, він чекав,
аби спала чергова больова хвиля, йому хотілося
ще розповісти як про славних людей, що прибули в
наш край зі світів, так і про людей з України, що їх у
далеку далечінь закинула хитромудра доля і які прославили
там Україну. Про пристрасне слово Івана
Вишенського на Афоні, ген десь посеред казкового
Егейського моря, Юрія Дрогобича, першого українського
доктора медицини, котрий став професором
Ягеллонського університету в Кракові, за невмирущі
вчені труди обраного ректором чи не найславетнішого
у ті часи Болонського університету… Щодо
особистої грамотності, то був він не лише авторитетним
спудеєм, автором публіцистичних творів, що викликали
гучні дискусії, але й автором оберемка похідних
козацьких пісень. Їм Сагайдачний не надавав
особливого значення, та ті пісні виявилися, мов наперекір,
вельми живучими, і через багато десятиліть,
навіть після Богдана Хмельницького, гріли козацькі
душі в походах.
Біль не минав, стишившись на якусь мить, він знову
кусався млосно, до іскор в очах, тож Сагайдачний
лише крізь зуби джурі докинув:
– Перепиши гарненько, тоді вичитаємо ще раз.
Джура відкланявся, а голуб на вікні, маніжачись,
окрутнувся кілька разів, дзьобнув шибу, наче прощаючись,
і залопотів крилами до голубиного табунця,
що тішився в небі п’янкою весною.
***
В приймальню генерального писаря зайшло двоє
чоловіків, судячи з одягу, чужинців. З їхніх облич, що
осунулися від утоми, можна було судити, що прибулі
здолали неблизькі дороги.
– Я з Ватикану, – озвався першим смаглявий
гість.
– Париж. Просимо пана канцлера невідкладно
прийняти нас, – додав другий.
Стрункий джура легким поклоном дав знак, що
розуміє сказане ними, і пішов доповідати.
Генеральний писар не став морити довгим очікуванням
втомлених прибульців.
– Ми приїхали просити ясновельможного гетьмана
Сагайдачного долучитися до важливої для всієї Європи
справи, – знову першим почав смаглявий гість.
– Свого часу, після багатьох переможних морських
битв, велися перемовини про призначення його світлості
головнокомандувачем об’єднаних європейських
сил проти загрозливої мусульманської експансії.
Генеральний писар опустив очі додолу, мов запилене
взуття прибульців цікавило його більше, ніж вираз
облич дипломатів.
– Зараз настав особливий момент, – долучився
парижанин до мови. – Ні для кого не секрет, що через
невчасну смерть коронного гетьмана Ходкевича
та хворобу королевича Володислава роль гетьмана
Сагайдачного у битві під Хотином була визначальною.
Тому Версаль і Ватикан повторно розглядають
можливість призначення його ясновельможності Сагайдачного
головнокомандувачем європейських сил
супроти великої загрози з боку Туреччини всьому
християнському світові. Добре було б, коли б після
одужання від рани гетьман вирушив у дорогу для багатосторонніх
перемовин.
– Його ясновельможність гетьман Сагайдачний
уже в дорозі, – тихо сказав генеральний писар.
Прибулі здивовано перезирнулися.
– Нам ще вранці казали, що рана серйозна, тим
паче, стріла отруєна…
– Його ясновельможність уже в дорозі до Бога.
Гетьман Сагайдачний щойно відійшов у кращий світ,
– генеральний писар підвівся з-за столу, підійшов до
вікна і напівпричинив його.
Тієї ж миті десь вдалині пролунав гарматний постріл.
Гості здригнулися від несподіванки, а збагнувши,
й собі ступили крок до вікна. Козаки викочували
гармати, й один за одним звучали постріли, звучав
7878
останній, прощальний салют гетьманові. А як стихло