проливом крові могли зберегти. Але цар не виправдав
надій України, не давав їй допомоги проти ворогів,
умовлявся з Польщею про поневолення козаків, наказав
ставити фортецю в Києві, щоб тримати народ у
ярмі, царські воєводи підтримували заколоти, нищили
край. Та зрада підступної Москви явна у всьому,
вона готує нам ярмо, насамперед, домашньою, громадянською
війною, тобто нашою власною зброєю.
Усе те ми виявили … а тепер змушені підняти законну
оборону, та вдатися до сусідів із проханням про допомогу
для своєї свободи. Не в нас лежить причина
війни, що розгорілася…»
Іван Виговський аби перевести дух, на хвилю відклав
писане. По мовчанці, затягнутій і глибокій, що
85
комара, видавалося, можна почути, враз загуділи
старшини.
– А якої ж трясці московському царю ще треба?
– Йому ж пропонувалося – о-го-го!
Гетьман підняв руку, щоби втихомирити товариство,
він нікого не міг обірвати просто так, бо всі вони
в бойових походах не один казан кулешу разом з’їли,
над ними всіма ті самі кулі посвистували, і не відомо
було, кого з них виберуть першим; гетьман просто дивився
на ці обвітрені, вкриті шрамами битв обличчя,
що за звитяжні роки стали як рідні. Нарешті, як стишився
шум, Виговський вів далі.
– Маєте рацію, панове. Вереснева угода в Гадячі
була основою для федеративного об’єднанням України,
Литви і Польщі, аби припинити війни й розбрат.
Всі три держави мали б рівні права. Ця федерація на
європейських засадах не спрямовувалась проти когось
іншого, в тому числі й Москви. Мало того, як ви
знаєте, російській стороні теж пропонувалося приєднатися
до федерації, але не схотіла Москва, рівних
прав їй замало, ненаситному треба усе… Скажу більше:
як передають вірні нам люди, у царських палатах
ще в лютому цього року пройшла таємна нарада,
де бояри і цар відхилили остаточно переговори про
федерацію. Натомість, оскільки угода в Гадячі скасувала
Переяславський договір 1654-го, московити
хочуть угоду з Україною лише двосторонню. Мене
на переговори запрошували, але я не дав згоди – у
таких «дружних» перемовинах можна позбутися голови.
Тепер ось іде Трубецькой на нові переговори…
А щоб легше було з нами «розмовляти», цар дав князю
військо, за різними даними розвідки, від ста до
ста п’ятдесяти тисяч.
– Бачимо вже нову дипломатію, у Срібному тільки
ворон кряче над непохованим нашим людом, –
знову загули старшини.
– Панове, до діла, – тепер уже обірвав гетьман
старшин, не дав розбурхати пристрасті. – Завтрашній
день – 29 серпня 1659 року – то доля наша і всієї
України. Завтра – свято Петра і Павла, але не зможемо
сісти за святковий стіл, і не ложку візьмемо в
руки, а шаблю й мушкета. Проситимемо ж у святих
апостолів помочі розумом, силою і звитягою. Давай
8686
те, панове, висловимося, які полки виступатимуть з
досвіта, як, коли і куди ітимуть.
Генеральна рада, що нерідко тривала по багато годин
(кожен полковник, навіть хрипнучи, відстоював власну
правду і власне бачення, а всю раду огортав дим від козацьких
люльок, густіший від осінніх туманів грибної
пори), цього разу пройшла злагоджено і швидко.
– Толково придумано, гетьмане, – докинув хтось
із полковників на звернення.
– Згоден, панове, – похилив голову Виговський.
– Смію лише нагадати: перемогу дадуть бездоганна
чіткість і послух.
Ніхто не перечив, бо знали, що завше врівноважений
гетьман не потерпить найменшого нехлюйства
чи відхилення від наказу. У своїй принциповості
Виговський ітиме до кінця, не зважить і на власні
гетьманські клейноди. Коли восени 1657 року московські
бояри збаламутили козаків, Іван Виговський
скликав у Корсуні Генеральну раду і привселюдно
зрікся булави. Та як охололи гарячі козацькі голови
і зрозуміли шахрайство й обман московитів, то перепросили
Івана Остаповича і повернули йому всі
гетьманські клейноди.
…На місце бою під Конотопом, у район Соснівки,
полки Івана Виговського прибули з маршу й одразу