ж, навіть хвилини не перепочивши, атакували
головні сили. Козаки билися затято, але й російські
війська боронилися вперто – впертості їм додавала
поразка 24 червня московських ратників під Шаповалівкою,
поразка, яка навіяла підсвідомий жах та
посилила інстинкт самопорятунку. Ламалися шаблі,
падали люди, крики, стогін, кінське іржання творили
страшну мелодію битви. Гетьман майже весь час був
у перших рядах, попри обурення вірної охорони, як
раптом кінь під ним навіть не спіткнувся, а на скаку
завалився від удару шматка ядра – Виговський перелетів
через голову свого коня.
– Гетьмане, ви живі? – спішилися до смерті налякані
козаки-охоронці.
– Як бачите, – повільно піднімався Іван Остапович,
кривлячись від немилосердного болю в плечі. –
Я ж вам казав, що куля мене не бере. І гарматні ядра,
самі свідки.
87
– Гетьманові свіжого коня, негайно!
Лобова атака кінноти українського гетьмана розвивалась
успішно, ворога тиснули, видавалось, осьось
він мав бути зломлений, як на подив простих козаків
пролунав твердий наказ Виговського:
– Відступати!
На мить усі немов заціпеніли, нерозуміюче поглядаючи
на старшин, а з віддалених козацьких рядів
пролунало навіть здивоване «Зрада!».
– Відступати негайно! Так треба, – без вагань
відповіли старшини.
Раптовий відступ, схожий швидше на втечу, окрилив
московських ратників, кіннота князя Пожарського,
що якраз підійшла на поміч своїм, з гиком приєдналася
до переслідувачів. Але тут трапилося негадане
для московитів – тільки-но їхня частина переправилася
на другий берег річки, як із засідки на них вдарив
гетьманський резерв разом із кримськими татарами.
– Зруйнувати переправу! – наказує гетьман.
Спантеличеним московитам стало тяжко битися
на два фронти, усвідомлення пастки теж бойового
духу не піднімало.
– Загатити річку! – новий гетьманський наказ.
Важка царська кавалерія місила болото, безладно
смикалася, прагнучи пробитися то в одному напрямку,
то в іншому, падали московити під козацькими
шаблями та шаблями кримчаків, а до гетьмана один
по одному підлітали гінці.
– Військо Бутурліних розбите, братів ми взяли у
полон!
– Князь Ляпунов розбитий і в нас у полоні.
Гарнізон Конотопа, що вистояв неймовірну облогу,
бачив розвиток бою і в слушний момент полки
Гуляницького, керівника оборонців, приєднались до
козаків.
А гінці з добрими новинами все прибували:
– Князь Львов розгромлений і взятий у полон!
– Князь Пожарський в нас у полоні!
…Лише жменьці з велетенського війська, обчислюваного
одними в сто тисяч, іншими в сто п’ятдесят
і навіть в двісті п’ятдесят тисяч ратників, вдалося вирватися
з лещат і вернутися тим шляхом, яким прийшли
на українську землю.
8888
«Катастрофа Росії»… – відгукнулися на розгром
під Конотопом європейські видання. І ніхто не співчував
загарбникам – адже у виданнях, що виходили
в Данцигу, писано: «Ми щойно одержали з України
радісну звістку, згідно з якою український гетьман
Виговський кілька разів ущент розгромив московитів,
причому захопив добру здобич і полон. Гетьман
Виговський був при цьому у великій небезпеці, бо під
ним гарматною кулею вбили коня».
Сумний похоронний подзвін розлився над Москвою,
цар Олексій у жалобній одежі вийшов до народу
і, важко вимовляючи кожне слово, сповістив
люду про катастрофу Росії. І йому було б ще важче говорити,
якби люди знали, що послала на смерть їхніх
одноплемінників безмірна царська та боярська жадоба.
Через багато років російський історик Соловйов,
якого аж ніяк не можна звинуватити у симпатіях до
українців, напише про розгром під Конотопом: «Цвіт
московської кінноти загинув за один день, і ніколи
вже після того московський цар не матиме змоги вивести
в поле такого блискучого війська».
Не зможе більше вийти в поле і сановитий князь
Семен Пожарський. У козацькому полоні він поводився