Кораблі царівни Анни пристали до берега Корсуня,
і засмаглі візантійці, вправно пораючись із канатами,
швартувалися. Сама Анна проплакала мало не всю дорогу:
вона подумки багато разів бажала сама собі смерті,
аніж мала одружитися з незнайомим, ніколи не баченим
князем варварської країни. Бо такого не знав досі
Князь
Володимир
Великий
1212
їхній імператорський рід. Навіть синові короля Німеччини
Оттону І Великому Анна відмовила з погордою.
Як розхитувався корабель на хвилях, підіймаючи
то один борт, то інший, так і в сумнівах її брала гору то
ущемлена гординя царівни, а то знову вивищувалися інтереси
всього імператорського двору.
Вперше за багато століть Візантія потрапила навіть
не в скрутне, а радше в трагічне становище. Спекотного
серпня 986 року болгари вщент розбили імператорське
військо. Бунтівний полководець Варда Склір, об’єднавшись
з арабами, перетнув кордон імперії. Проти нього
кинули іншого полководця, Варду Фока, але і той несподівано
зрадив, проголосив себе імператором і намірився
влаштувати облогу Константинополя. Саме в цей критичний
момент чинні імператори Василій ІІ і Костянтин
звернулися по військову допомогу до князя Київської
Русі Володимира. Князь дав згоду, але поставив вимогу:
віддати заміж за нього царівну Анну. Співправителіімператори
своєю чергою погодились, але тільки тоді,
коли Володимир прийме християнство.
Шеститисячне військо київських русичів виходить
негайно на поміч Константинополю – князь розумів,
що правління Василія і Костянтина тримається на волосинці.
У вирішальній битві квітневого дня, що істинно
для Варди Фоки був нещасливим тринадцятим, київські
мечі посікли бунтівників, військо Фоки розгромлене й
розсіяне.
Здавалося, саме час поєднатися родинам і обом високим
сторонам дотриматися слова. Та от яка дипломатична
дивина: Анна не піде під вінець і не прибуде до
Володимира, доки той не прийме християнство, а князь
не приймає християнства, доки до нього не прибуде царівна.
Заплутаний вузол істинно вінценосної гордині Володимир
наважився так само розрубати мечем: київські
вої беруть в облогу твердиню на морі Корсунь. Протопіп
Анастас підказує князеві, як залишити місто без
води. І Корсунь капітулює. З поверженої твердині князь
шле в Константинополь ультиматум: «Якщо не віддасте
її за мене, то зроблю столиці вашій те саме, що й цьому
місту».
Василій ІІ і Костянтин розуміли, що то не порожні
слова: чубаті намети війська Київської Русі все ще стоя
ли під Константинополем. І брати просять сестру сідати
на корабель. Але вирішальними для Анни стали їхні слова:
може, наверне тобою Бог Руську землю до покаяння,
може, замість ідолів Русь пізнає Христа…
У сльозах сідала царівна на корабель, та ще більша
розпука чекала, коли Анна ще не встигла й ногою ступити
на суходіл: нехрещений варварський князь на додачу
осліп. «Негайно розвертати корабель», – змигнуло
найперше, але тверде переконання. «Господи, прости
мене, де моя тут вина, – відіславши служниць, молилася
Анна пошерхлими, сухими і зачерствілими з розпачу
вустами. – Я відмовила найзнаменитішим королевичам,
а ти присудив мені заміжжя за якимось сліпцем…
Боже, верни мене до рідного міста, напоуми братів моїх,
напоуми». І раптом серед молитви промайнула в неї неймовірна
думка: а якщо й справді Бог напоумив братів,
вклавши особливий, провідчий зміст у їхні напутні слова:
«Може, верне тобою Бог Руську землю до Істини?».
І вона, царівна, така сама раба Божа, як і всі сущі, лише
через гординю людську противиться писаній Отцем
долі? Може, то саме їй провіщено нести світло Христової
віри у ті далекі й незнані краї, за ревучі річкові пороги,
у праліси, у місто на пагорбах, де після Андрія Первозванного
навряд чи й ступала нога посланця з вісткою
Світла та Істини?
Ні, вона не накаже кораблям розвертатися, раз судилося
так, то вороття не буде.