ім’я Пилипа Морачевського, священик таки змерз
від цієї безпросвітної сирості, аж обличчя синіло. Нарешті
почав підходити і під’їжджати люд, юрмилися і
впівголоса гомоніли.
– А чого то священик так рано прийшов? – дивилися,
як з авто сходили знайомі і незнайомі люди,
інші священики, незнані в їх селі Шняківці.
– То ж отець Василій із сусіднього села Сальне…
Він ще раніше казав, що не дозволить правити Київському
патріархату. Неканонічні, мовляв, священики,
і правлять не церковнослов’янською, а українською.
Отець Василій з Московського патріархату…
– Дивні діла на світі – Бог один, православ’я
одне, а хіба ж то гірше молитися рідною мовою? Та
ще й через півтора десятиліття з часу відновлення незалежності
на Україні?
…Пилип Морачевський із забуття рідним краєм
повертався своїм ім’ям. На занехаяному цьому пустирі
світилася куполами колись церква, а на цвинтарі
біля неї ховали шанованих земляків. Вічний спокій в
їх числі тут знайшов і Морачевський. Та вічним не судилося
бути цвинтарному спокою – прийшли російські
більшовики і, як колись татаро-монголи, церкву
знищили, а могили зрівняли з землею.
Сьогодні, після семи десятиліть чингізханського
нашестя, нарешті здійнявся хрест над могилою першого
перекладача Євангелія українського мовою Пилипа
Морачевського.
Де, на яких шляхах, на яких дорогах запала в душу
мрія перекласти святе письмо? Навчаючи математи
Пилип
Морачевський
104104
ки в Сумах, де селянських дітей в повітових школах
зросійщували тупо, без вигадки й тіні сором’язливого
лукавства, вчителюючи в Луцькій гімназії, де волинську
юнь по черзі то полонізували, то русифікували,
а вона опиралася, як опирається молоде дерево, яке
пригнули до землі, ще й ногою наступили, а воно однаково
випростається і тягнутиме гілки вгору? Чи в
часи вчителювання у Кам’янці-Подільському, або
в Ніжині? А може, навіть раніше, ще навчаючись в
Харківському університеті, що вважався тоді «другими
Атенами»? Тут викладав Срезневський, Костомаров,
а ректором був Гулак-Артемовський.
Певно, вже ніхто не знатиме. Тільки після кількох
«вірнопідданих» віршів з-під пера поета Морачевського
виходитимуть рядки, в яких озиватиметься
біль за свій край.
Чорна хмара від заходу
Небо покриває…
Україна плаче, тужить,
Що долі не має.
«Чумаки, або Україна з 1768 року» – назве свою
романтичну поему автор. Тут він далекий вже від
єлейного панегірицтва, звертаючись до ворогів:
О, чому вас грім небесний
Не спалив, поганих,
Як ви мучили на світі
Наших предків славних!
Заглиблений у чисте річище мови народної, у ці
барвисті переливи говірок, Пилип Морачевський починає
працювати над Словником української мови.
Взявши за основу мовлення полтавців, збагативши її
джерелами з Котляревського, Гулака-Артемовського,
з народної поезії, він готує об’ємний рукопис і здає
в 1853 році на розгляд у відділення російської мови і
словесності імператорської Академії наук. Та провідна
верства тодішньої російської інтелігенції до української
справи, до мови і культури ставилася так, як
один з «володарів дум» Бєлінський писав про Пантелеймона
Куліша: «Одна скотина из хохлацьких либералов,
некто Кулиш (какая свинская фамилия!) напечатала
историю Малороссии».
…Кинув камінь у воду, розійшлися кола на гладі
– і згасли. Усе затихло. Здав Морачевський рукопис,
є запис при академічній реєстрації, а відповіді так і не
отримав.
Олександр Кониський, спудей Ніжинського ліцею,
зайшов якось до високого начальства Пилипа
Морачевського, інспектора ліцею князя Безбородька
і Ніжинської міської гімназії. У грізного інспектора на
столі лежав газетний відбиток вірша «Великому цареві
нашому», а поряд Євангелія латиною, німецькою,
грецькою і рукопис господаря дому українською.
– І як же це так: «великий цар» і український переклад…