Ще Петро І велів: «Дабы особливого наречия
не было».
– Кесарю – кесареве, а Богові – Боже, – преспокійно,
всміхнувшись лише очима, відказав інспектор,
що відбирав при перевірках в спудеїв українські
книжки – від себе і від них відвести біду.
– А якщо цей кесар – «чудище Обло»?
– Огромно и лаяй, – в тон відказав інспектор.
– І не тільки лаяй. Шевченка в заслання в одні краї,
Гулака, Костомарова і Куліша – в інші… Царі приходять
і відходять, а Святе письмо рідною мовою залишається.
– І ви сподіваєтесь, що ваш переклад колись видрукують?
– Все минеться, правда й добро зостанеться. Все
минеться, а Слово Боже зостанеться. Воно прийде
зрозумілим для нашого люду, хоч які б на йому ставитимуть
загати. А вони, на жаль, будуть.
Куди вітри дмуть, Пилип Морачевський знав від
сановників, від чиновництва різної масті. Через три
роки по закінченні першого українського перекладу
Євангелія Валуєв напише своє знамените: ніякої
малоросійської мови не було, нема і бути не може.
Введуть доплати російським урядникам, що працюють
в Україні, Емський указ заборонить навіть
ввезення українських книг та брошур, навіть слів
до пісенних нот; одночасно ж валуєвським циркуляром
урядовцям заборонять носити широкі штани
та вишивані сорочки… Історики нарахують 173 заборони
української мови.
І все ж по закінченні перекладу Морачевський
клопотатиме перед митрополитом Ісидором: «Усіма
мовами проповідують Слово Боже: сповідувачі
106106
Христа Спасителя мають Біблію своїми мовами, а
Малоросія, мовою якої розмовляє близько 12 мільйонів
православних християн, не має своєю мовою
навіть Євангелія… Високі Божественні істини з усією
просто тою, ясністю і теплотою Євангельського вчення,
викладені природною, цілком зрозумілою кожному
мовою, з якою зливаються всі ідеї та уявлення народу,
осяяли б темний розум найяснішим спасенним
світлом Віри та очистили б хистку моральність народу
набагато швидше, точніше та глибше, ніж усі наукові
тлумачення…»
Лист, як крик цілого народу, кочував у Синод, до
шефа жандармерії, аж доки 14 жовтня 1860 року не
прийшла відповідь: «Перевод евангелий, сделанный
вами, или другим кем-либо, не может быть допущен
к печатанию».
Невтомний Морачевський не опускає рук, через
два роки продовжує «лупати скалу» імперську. Він
звертається в Академію наук із перекладами. Відділення
російської мови і словесності 8 лютого 1862 року доручає
І. Срезневському, О. Микитенку та О. Востокову
скласти обґрунтовану записку про переклади Євангелія.
Академія наук у своїх висновках дає високу оцінку
праці Морачевського і в богословському, і в філологічному
аспектах. Відділення академії ухвалює просити в
Синоду дозвіл на друкування. Відповідь була однакова:
«печатанью не подлежит».
Але мав правоту Морачевський в розмові з Олександром
Кониським – Правда й Добро зостанеться.
«Одна скотина из хохлацьких либералов, некто
Кулиш», себто Пантелеймон Куліш, вже 1869 року в
львівській газеті «Правда» друкує український переклад
П’ятикнижжя Мойсея.
Лише через 45 років після завершення перекладу і
через 17 років після смерті Морачевського Євангеліє
видрукують, щоправда, «забувши» ім’я перекладача.
Євангеліє видрукують і… незабаром вилучать.
…А люд на пустир за околицею Шняківки все прибував,
підходили і з цього села, і з довколишніх сіл,
приїхали з Ніжина, з Києва… Люди вшановували
двохсотліття Пилипа Морачевського з дня народження
і столітній ювілей перекладу святого Письма. Вже
й пора службу Божу починати, а біля хреста священи
107
ки все ще про щось сперечаються, вже й начальство,
судячи з усього, до мови підключилося…
– А що там діється? – нерозуміюче перешіптувалися
люди. – Хіба на могилах вести суперечки?
– Отець Василій начебто каже, що у прибулих
священиків неканонічні тексти молитов…
– Певне, не знає, що московський Синод переклад
Морачевського схвалив ще століття тому.