– Та то політика швидше… Не дарма ж відома
московська правозахисниця сказала, що в російських
священиків під кожною рясою мундир КДБ.
– Та й КДБ вже щезло…
– А мундири до дірок доношують.
– Немислимо: і досі духовні особи та політики
вдають, що української мови не існує, що нею не
можна звертатися до Бога…
– Наче в часи Пилипа Морачевського, а не в грудні
2006 року…
– Тим паче, що Євангеліє Морачевського добре
знане православними в Польщі, видавалося в Канаді,
в Сполучених Штатах, у Пенсільванському університеті…
– Тільки ми забуваємо свої пракорені…
Врешті отець Василій почав службу Божу, а завершив
її хор Всіхсвятського храму Ніжина. Молитви й
духовні пісні вперше за віки рідною мовою знімалися
над громадою, набирали сили; сире небо світліло,
а повітря ставало дзвінким чи то від крил птахів, що
пролітали у піднебессі, чи ожив незнищенний подзвін
з дзвіниці закатованої церкви. В тому подзвінні
чувся і біль минувшини, і тендітна й хистка, але світла
надія прийдешнього.
108108
Михайло Васильович
Остроградський
«У МОСКАЛІВ НЕ ХОЧУ
ПОМИРАТИ…»
Він помирав при повній пам’яті. Біль поволеньки,
хвилями, що затухають, полишав його огрядне тіло,
і воно ставало зовсім невагомим та необтяжливим.
Зате думки набували чіткості і прозорості – наче
джерело на околиці рідної Пашенівки, де б’є невтомна
вода, струменить і переливається, але крізь неї видно
на дні кожен камінчик і навіть піщинку. «Кажуть про
холод могили та смерть із щербатою косою, – промайнула
думка. – Неправда, навпаки, тепло і світло,
а за спиною чатує, угадуючи кожен мій порух, такий
великодушний і милосердний отець Ісаченко – його
й отцем ніяково називати, бо в сини годиться»…
– Отче, причастіть і сповідайте, – прошепотів
пересохлими вустами Остроградський.
– Михайле Васильовичу, – з нотками докору,
розтягуючи слова, озвався священик, – сповідь і
причастя християнинові ніколи не завадять, але ви не
про те думаєте, вам лише шістдесят перший, ще жити
і жити… Вас чекають студенти і весь науковий Петербург.
Та й хіба тільки вони?
Остроградський лиш мовчки крутнув головою і
легка посмішка на мить промайнула і згасла на блідому
обличчі.
– Я ж казав, де помиратиму, – знову прошепотів
знесилений голос.
«Мабуть, таки відчуває, – легенький холод узявся
спиною Ісаченка, – справді казав». Він пригадав, як
Остроградський із гуртом друзів приїжджав до містечка
Говтва, як замилувався його околицею. І ні з
сього, ні з того додав:
– Я помру у себе, а в москалів не хочу помирати,
так поховайте мене там, – кивнув головою Михайло
Васильович у бік Говтви, – щоб мені було видно і Пашенку,
і Довге, і Глибоке.
«Рідко душа в таких випадках помиляється», – із
сумом подумав священик і приступив до причастя та
сповіді.
У недавно могутньому тілі академіка сила вичах
109Михайло Васильович
Остроградський
ла, як вичахає вогонь у покинутому багатті – дмухне
вітер, оживуть і зажевріють жарини, а стишиться той
вітер, то жарини враз вкриються сірим попелом; Остроградський
говорив напівпошепки, із задишкою,
деякі слова сповіді священик швидше вгадував за порухом
вуст. Ісаченко дивувався, інколи навіть стримував
себе, аби не розсміятися, у якому життєвому
дріб’язку Остроградський вважав свій гріх.
– Я не мав права на гроші Огюста Коші, йому самому
їх бракувало…
– Побійтеся Бога, Михайле Васильовичу, цей
видатний французький вчений поміг вам від доброї
душі, де ж тут ваша вина?..
Ісаченко знав, що непокоїть Остроградського.
Після Харківського університету той поїхав до Парижа,
вчився сумлінно, та від безгрошів’я втрапив у
боргову тюрму Кліші. Отут, можливо, лукавив академік,
коли гонорово оповідав друзям, що свою знамениту
працю «Мемуари про поширення хвиль у циліндричному
басейні» він написав, спостерігаючи крізь
ґрати за хвилями, і надіслав рукопис Огюсту Коші.