душ кріпосних, то розщедрилася аж на 6000 душ…
– Добра плата за вбивство власного чоловіка.
– Та й це ще не все. Зорич за рік отримав маєток
у Польщі за півмільйона рублів, а на додачу ще й коштовностей
на двісті тисяч.
– Чував і я, особливо за Потьомкіна. В 1783 році
Катерина дала йому 100 000 рублів, аби збудував палац,
потім купила у нього за кілька мільйонів, а тоді ж
йому і подарувала. Оце гендель у ліжку.
– Тільки той гендель не за свої, а за чужі криваві
мозолі. Податки так хитро побудували, що вони в Білорусії
і в Україні вп’ятеро вищі російських…
– Знаєш, Василю, – обірвав товариша Капніст. –
Якби я так не прив’язався душею до рідної мені Обухівки,
кинув би все, поїхав би шукати волі в Америці.
Капніст не лукавив. Він справді був щиро закоханий
в Обухівку, в поля і луки округи з її неповторними
краєвидами. «Сказать Вамъ мое житье-бытье, –
писав він Державіну 20 липня 1786 року. – Вот оно:
душевно отстал я отъ всяких великосветских замыслов.
Съиспиваю свое истинное щастіе въ уединении,
в содружестве Сашеньки, въ воспитании детей, въ
созерцании прекраснейшей девственной природы,
лелеющей обитель мою, въ погружении себя иногда
в недра души моей и в воспарении оттуда иногда к
Источнику ея и всея твари».
– І що ж, сховаємо голову в пісок, немов той страус,
і чекатимемо доки визволить нас прусак чи хто інший?
Так не поспішає щось той прусак…
– Ні, Василю, – крутнув головою Капніст, мов
вельми комір в’ївся йому в шию. – Стиснемо зуби і
чекатимемо свого часу. Як не при нас, то при внуках
чи правнуках, але він настане. А зараз служімо імперії,
та не забуваймо при цьому просувати свій люд
якомога вище в придворних колах, в армії, у губернські
служиві. Я, до слова, багато завинив перед Богом,
та маю сподівання, що хоч за одне діло Всевишній
простить мені дещицю. Був тут хлопчак один, Володя
Боровик, правда, тепер іменується гонорово Боровиковським.
Малював він на рідкість, такий талан дарував
Отець… Малював хлопець абищо, потьомкінські
117
села, як проїжджала тут Ангельт-Катерина, і пропав
би талан. Та я взяв гріх на себе, порадив, як розписати
собор у Кременчуці – Петро І оре, Катерина сіє, а
внуки Олександр і Костянтин боронують. Побачила
цариця, сподобалося:
– А подати сюди цього художника!
Тепер талант його не пропаде, не підуть у безвість
картини, портрети й інші роботи, через століття залишаться
для людей. А нащадки, як не будуть зовсім
дурні, то вже якось розберуться – українська душа
то чи якесь перекотиполе.
Обоє змовкли, кожен надовго задумався про своє,
і першим озвався Капніст.
– А табакерки пані Ангальт, за яку ти глузував із
мене, я все ж не викину. І не тому, що дорога вона, а
тому, що таким вигадливим візерунком оздоблена, висіченим
на металі, ще й покритим зверху черню. А головне,
що то наші майстри робили…
118118
Дмитро
Степанович
Бортнянський
ОСТАННІЙ
КОНЦЕРТ МАЕСТРО
Вони входили по одному, входили тихо, мов крадучись,
такі різні характером та обличчям і водночас
чимось між собою схожі – такими схожими і несхожими
бувають лиш діти. Дмитро Степанович, утопаючи
в глибокому кріслі, мовчки вглядався у лиця своїх
хористів, що давно стали рідними, навіть не дітьми,
а швидше внучатами. Він запросив їх сьогодні до себе
додому. Якийсь холод останніми днями вистуджував
немолоде його й хворе тіло, він марне кутався в кріслі,
згортаючись по-дитячому у клубочок, думав уже
наказати топити грубки, хоч надворі стояв лиш вересень.
Видавалося, йому аж потепліло у вихололих грудях,
коли вишикувалися кращі співаки Петербурзької
хорової придворної капели і впівголоса заспівали
улюблене його «Вскую прискорбна еси душа».
Йому стало тепло і добре, десь дівалися стеля і
стіни, молитовна мелодія виходила на розлогий обшир,
голубий і безмежний; та мелодія не визнавала
похмурої осені, що надворі сіяла занудною мжичкою,