приклеївши до віконного скла пожовклий змарнілий
тополиний листок – вона дужчала, наростала, вертала
силу в немічне і зболіле тіло, вертала в далеку
молодість італійських музичних залів, ба навіть далі,
в сонячне дитинство Глухівської співочої школи, заснованої
ще гетьманом Данилом Апостолом і перетвореним
гетьманом Кирилом Розумовським у музичну
капелу.
Дмитро Степанович мав усі підстави тішитися і
гордитися придворною капелою, бо таки то він вирятував
свого часу її, здавалося, від неминучої погибелі,
він ростив і плекав, як садівник молоде та тендітне
дерево, на якому замість твердої і зашкарублої кори
лиш тоненька, ще зелена шкірочка.
Тривожною була межа 1796 і 1797 років. Новий імператор
Павло І круто узявся наводити свої порядки.
З дитинства нервовий і запальний, він запроваджував
скрізь жорстку дисципліну, не рахуючись у своїх
діях ні з чим. З-за кордону негайно було заборонено
ввезення книг аж до нот, скорочувався офіцерський
склад гвардії, що побоявся б зробити будь-який інший
імператор, сувора повсюдна економія вимагалася
беззастережно, навіть встановлювався час, коли в
домівках належало гасити вогні. Під гарячу руку йому
втрапила і придворна хорова капела – імператор наказав
скоротити її вчетверо, що означало б кінець капели
чи зведення її до аматорського гуртка.
Аж тут сталося неочікуване. Недавно призначений
керівник капели Дмитро Бортнянський пише листа
грізному імператорові, в якому заперечує цареві й
обґрунтовує необхідність збереження колективу.
– Сибір його жде, – шепталися про Бортнянського
придворні.
– Якщо не гірше…
Від нового царя можна було чекати усього. Неймовірним
шоком стали похорони його рідної матері,
імператриці Катерини ІІ. Вона померла несподівано
6 листопада 1796 року і ще майже місяць лежала в
труні не похована. Тим часом новий імператор посилає
спішних гінців у Москву, і з Успенського собору
Кремля привозять всі царські регалії на вінчання.
Син, як і більшість в Росії, знав, що то матір убила
батька, імператора Петра ІІІ. 18 листопада на цвинтарі
Олександро-Невської Лаври розкопують могилу
Петра ІІІ, кості складають в нову труну і ставлять її
в монастирському соборі. На череп мерця в урочистій
обстановці, під духовні піснеспіви, покладається
імператорська корона – Петра ІІІ убив материн коханець
із друзями, ще коли батько навіть не встиг коронуватися.
То ж у цьому Павло І вбачав відновлення
історичної справедливості.
А вже 5 грудня 1796 року їх ховали разом – батька
і матір, вбивцю і жертву. Труни з мерцями були перевезені
до Зимового палацу, де й зустрілися колишній
чоловік і жінка більше ніж через три десятиліття…
Дмитро Бортнянський до цієї події написав спеціально
«Панахиду».
Над домовинами двох імператорів, над принишклим
придворним натовпом, у якого від жаху гусячою
ставала шкіра і крижаною кров, знімалися голоси
капели, слова заупокійної прощальної молитви.
120120
Від тисяч свічок обличчя придворних видавалися неприродно
бліді й жовтаві, як у мерців, відблиски ж золота
і діамантів вельмож будили думки не про славу й
багатство, хіба лише про марноту і суєтність сущого.
Голоси капели, хай і не на всю міць, знімались у
вись величезного залу, виповнювали простір, діставалися
найменшого закутка, звучало, здавалося, навіть
повітря і стіни: то було молитвою-піснеспівом, що
нагадував кожному про однаковість і рівність перед
Творцем, про неминучість відповідальності за свої
діяння, бо й через три десятиліття доведеться зустрітися
з убієнним, що вийде з пітьми могили і ляже в
домовині поруч, то було молитвою-благанням прощення
і покаяння.
Такого потрясіння царський двір не знав ще ніколи.
То ж коли Дмитро Бортнянський написав свого
листа імператорові Павлу, той не насмілився заперечити.
Придворна хорова капела була збережена.
…В останні дні Дмитрові Степановичу стало зовсім
зле, його лихоманило і він не міг ходити уже на