репетиції капели. З-поміж роздумів про пережите,
про таке трудне й клопітке своє життя йому спало на
думку запросити хористів до себе додому, зрештою,
не тільки прийшло на думку, йому захотілося цього
конче, як спраглому і зневодненому тілові хочеться
бодай ковток холодної води. І його хористи відразу
ж прийшли, і ось вже звучить «Вскую прискорбна
еси душе моя»…
А життя в Дмитра Степановича Бортнянського видалося
справді непростим, щедрим на неблизькі дороги,
сповнювалося прикрощами і радістю творчих
удач, які неспівмірні з будь-якими суєтними благами.
Батько його постачав продуктами, одягом і всім
необхідним гетьманський двір Кирила Розумовського,
вважався шанованим громадянином Глухова, тодішньої
столиці України, тож невипадково йому гетьманським
указом присвоїли військове звання і внесли
в «список козацький» глухівської сотні.
Бачилася Степанові Бортнянському для сина військова
кар’єра, та доля розсудила інакше. Навчання
в співочій школі, потім у гетьманській капелі – у
гетьманському театрі співали відомі майстри. В цьому
театрі була оперна, балетна і драматична трупи,
ставився Шекспір, Мольєр, українські автори, прекрасний
оркестр складався з українських та італійських
музик. Дуже швидко виявили у молодого
Дмитра неабиякі здібності – його чистий і сильний
дискант був рідкістю. У чергову поїздку в Петербург
Розумовський забирає з собою Дмитра в імператорську
придворну капелу.
Майбутній талант Дмитра запримітив небавом тодішній
керівник імператорської капели, земляк, між
іншим, з чернігівської Сосниці родом, вихованець Києво-
Могилянської академії Марко Півторацький (це
його внучці Анні Керн присвятить Пушкін «Я помню
чудное мгновенье…»). Дмитро співає в придворному
хорі, під час церковних служб, словом, життя в семилітньої
дитини досить напружене. Чого вартий випадок,
що стався із хлопцем під час Пасхальної служби.
Дмитро співав на правому крилосі, він вже виконував
окремі сольні партії, а як служба наближалася до кінця,
в нього була там тривала пауза. Втомлений хлопчак
не витримав і… задрімав. А як настала його черга
вступати, то негадана заминка налякала неабияк усіх
– на заминку звернула увагу імператриця Єлизавета,
що була присутня на богослужінні.
– Не будіть, віднесіть краще до мене в покої, –
посміялася лише з дитячої пригоди Єлизавета, знявши
страх з усього напудженого хору.
Як відспівував Дмитро Степанович зі своєю капелою
Петра ІІІ, то був у нього жаль до покійника не
тільки як до невинно убієнного. За недовге своє правління
Петро видав низку указів, згідно з одним з яких
перспективну молодь треба було навчати за кордоном,
і указ продовжував діяти також після його смерті. То
ж за цим указом, за рекомендацією імператорського
маестро Бальдасаре Галуппі, Дмитро Бортнянський зі
ще одним юним земляком Максимом Березовським
відправляється у далеку Венецію.
То були прекрасні роки, роки навчання і творчого
розквіту, коли талант набував сили, як дерево, що
ранньої весни, щойно розмерзнеться ґрунт, починає
набирати соки землі, аби за одну ніч викинути юнозелене
листя та нерозкриті ще пуп’янки цвіту…
Вже першу оперу «сеньйора Бортнянські» на античний
сюжет «Креонт» в головному театрі Венеції
122122
Дмитро
Степанович
Бортнянський
Сан Бендетто місцева вибаглива публіка зустрічає
досить прихильно. «Алкід» – опера, що стала новою
сходинкою на шляху композитора і музиканта з далеких
північних країв. Автором тексту виступив видатний
драматург Апостоло Зено, а лібрето написав знаменитий
П’єтро Метестазіо. З радістю і піднесенням
пише композитор ще одну оперу – «Квінт Фабіо».
Майже одночасно з Бортнянським вчиться і творить
в Італії інший вихованець Глухівської гетьманської
капели Максим Березовський, зірка якого
спалахне так яскраво-сліпуче, та, на жаль, недовго
світитиме, тут проходить навчання Моцарт. Близько