ще й таборів Ухти, Воркутсько-Печорських таборів.
Англійський кореспондент Вінстон Черчілль, до
якого попри молодість військовики ставилися з неабияким
пієтетом, щось розповідав офіцерові. Коли ж
він кивнув на завершення, зв’язаного Юрія відділили
від бурів і кудись повели. За спиною через хвильку
пролунав залп…
Юрія Покоса посадили на корабель і настали довгі
тяжкі хилитання на хвилях, мимо пропливали береги
Африки, яку він покидав назавжди, безмежні океанські
простори, аж доки не причалили в британському
порту. Він перестав бути арештантом лише коли його
ввели у родинний замок Мальборо. У завше холоднозверхнього
лорда Рандольфа Черчілля на мить спала,
немов відклеїлася, звична маска манірності.
– Ви врятували життя моєму синові. Я хотів би не
залишитися боржником та знайти гідну віддяку. Ви
такі молоді і я з великою охотою оплатив би ваше навчання
в Оксфордському університеті.
Якийсь час живе Юрій в родині Мальборо як почесний
гість, не втримавшись спокуси, бродить Оксфордським
університетом. І врешті неймовірно розчаровує
Рандольфа Черчілля:
– Тягне мене додому, на Україну. Поїду, спасибі вам.
Це була щира правда, хоча, можливо, й не вся. Боявся
Юрій, що не «витягне» такого університету.
Аби хоч чимось віддячити гостеві за його благородний
вчинок, лорд влаштовує йому і оплачує своєрідну
кругосвітню подорож: від Парижа, Нью-Йорка
та інших столиць до Стамбула і… Києва.
…Вони стояли довго один супроти одного, дві воюючі
сторони, по черзі, впродовж лише кількох годин,
полонений і переможець, що рятували життя по черзі
один одному; вони стояли так, знаючи, що вже ніколи
не зустрінуться, хіба в поважних енциклопедіях, і то
на різних сторінках.
Вінстон
Черчілль
128128
Феодосій
Добжанський
ВІДМОВА
КОНСУЛА ВАНКУВЕРА
Коли Феодосій переступив поріг готельного номера,
Наталю тоненькою голкою низонув у серце острах:
трапилася біда. Обличчя чоловіка аж посіріло з
незнаної причини і незвично видовжилося, погляд
же його, завше енергійного і непосидючого, зараз був
зовсім згаслий, байдуже ковзнув мимо неї і змерзло
застиг в якійсь невидимій точці.
– Що стряслося? – не так вимовила, як прошепотіла
лише вустами дружина.
– Ми нікому не потрібні на цьому світі, – відмовив
сухо і втомлено Феодосій, повільно опускаючись
на стілець, мов остерігався, що той може під ним розламатися.
Через хвилю, відпивши води, що видалася йому
зовсім без смаку, мов дистильована, він розповів про
свою зустріч з консулом Сполучених Штатів в канадському
місті Ванкувері.
– Я не звик брехати, і ніколи це заняття не буде
моїм, – говорив Феодосій, підперши однією рукою
важку голову, а пальцями другої легенько, мов у такт
мовленому, постукував по столу. – Я розповів консулові
чистісіньку правду, чому саме я опинився в
Канаді.
…Доля звела студента Київського університету
Феодосія Добжанського з Наталією в 1918 році в її
батьківському домі. Саме тут, під Києвом, на лівому
боці Дніпра, в будинку лісника Петра Сіверцева
організовується Дніпровська біологічна станція. По
всій колишній Російській імперії палахкотить вогонь
громадянської війни, з Москви і Петрограда десятки
визначних вчених втікають від більшовицьких «шарикових
» у все ще благополучний, не зайнятий досі
червоними Київ, щоби продовжувати наукову роботу.
Серед них і зірка світової величини Володимир
Вернадський, що якраз у розквіті таланту працював
над створенням вчення про біосферу. Професор зоології
Київського університету С. Кушакевич, що
по-батьківському опікувався здібним студентом Добжанським,
знайомить Феодосія з Вернадським, майбутнім
першим президентом Академії наук України.
Коли ж Червона армія заллє кров’ю пів-України і
Київ у тому числі, Кушакевич з Вернадськм і зовсім
перебираються на Дніпровську біологічну станцію,
Феодосій же доставляє їм продукти. Кохання, що