голови та збудує собі державу.
Хто ж він такий, отець Агапій Гончаренко? Єдину
прижиттєву бесіду з ним у 1910 році опише Текля Данис,
а опублікує його канадський альманах «Український
голос» аж у 1948-му.
«…В паркані фіртка, а на ній видніється напис великими
літерами червоною фарбою «Україна», в мене
серце так і забилося: Україна в Каліфорнії!, – а хтось
зауважив: «А на Україні – Московщина…» Входимо
через фіртку і тут бачимо домик, а над самими дверима
напис синьо-жовтими літерами «Свобода». Від
зворушення мені в очах стали сльози. Нас привітав
пес Брисько, а потім вийшов з хати старець середнього
росту з ціпком в руках, в козацькій шапці на голові.
На його похилені плечі спадало сріблисте волосся,
наче пелюстки відцвилого дерева. Його глибоко в голову
запалі очі виявляли велику доброту. З-під сивої
бороди і вусів добродушно всміхалися в розмові його
зморщені уста. Тут мимоволі майнула думка: «Чому
така неправда на світі? Чому найкращі сини України
розпорошені по світі, по закутках чужих земель, а на
своїй рідній – годуються зайди?»… Ми розмовляли
на дворі під деревом. Альбіна ( дружина) поставила
чай на столик, а Гончаренко наливав склянки й ставив
перед нами. Коли вже все було готове, він сказав,
що треба помолитися по-нашому, по-українськи. Ми
глянули один на одного, встали і заспівали «Ще не
вмерла Україна». Піднявся й старенький Гончаренко,
зняв свою козацьку шапку з голови, на якій вітер розвіяв
сиве волосся. Коли він стояв, спершись на ціпок,
– по його обличчі покотилися великі перли-сльози,
які він обтирав полою своєї сукмани. «Земляки мої,
– промовив Гончаренко, – я був з вами один момент
в Україні»… Після чаю повів нас показати своє господарство.
Перед хатою росла велика сосна, яку він
тут сам посадив. Потім привів під вишню і сказав, що
142142
це наша українська вишня. «Таких тут нема: вишня і
сос на – це емігранти». Потім ми підійшли до потоку:
«Тут моя святиня, – пояснив він, показуючи палицею
на кам’яну печеру, над якою виднів образ Матері
Божої і Хрест, – тут я вінчаю молодих, хрещу діточок
і хвалю Всевишнього».
Ось таким був наш славний земляк, отець Агапій
Гончаренко. У його домі зупинялося багато емігрантів,
лунала українська пісня. У снах він марив Україною.
Коли 1914 року почалася Перша світова війна,
отець тішив себе надією: «Тепер вже не вмру, поки
не буде мій народ вільний. Може, моє тіло старе, однак
дух молодий. В нашім краї будемо хазяйнувати
по-свойому, та й у церкві будемо співати по-українськи.
Московський прапор скинемо, а на його місце
поставимо жовто-блакитний. Я ще не старий їхати на
кораблі… Наш край, джерело козацтва, як фенікс воскресне,
на добро людям, вічну правду й волю».
Вишне моя, емігрантко…
143
ВАСИЛЬ ЯКОВИЧ,
КЛАСИК ЯПОНСЬКИЙ
Білим безмежжям Чукотки стрімко неслися нарти
в собачій упряжці – посвистувало полоззя на мерзлому
снігові, засапано дихали притомлені вже собаки.
Стелилася з тихим дзвоном металу суха поземка, легкими
хвилями йшла вона незмірними обширами і видавалося,
не віковічною мерзлотою мчали оті нарти,
а неслися вони поверх білих хвиль якоїсь вигаданої
та нереальної морозної гладі. Німою пустелею мчав
сліпий чоловік – доля забрала в нього всі барви світу,
натомість дарувала потроєне відчуття звуків і щедро
відсипала уяви; сліпий мандрівник вочевидь бачив,
як закручуються за нартами снігові вихори, як часто
опускаються і піднімаються вкриті інеєм боки собак
та як пустельним маревом мерехтить і пливе поземка.
Василь Єрошенко мчав за сімдесят кілометрів до хворого,
він не міг відмовити у біді незнайомій людині.
І не тільки тому, що його, знавця східної медицини,
чукчі називали «накомей», тобто чудо, він просто не
міг – і годі. Раптом нарти почали сповільнювати хід,
двічі сіпнулися і, впершись у снігову кучугуру, спинилися.
«От і все, відв’язалася упряжка», – холодна і
якась байдужа думка промайнула у Василя Яковича.