Сергій Лук’яненко
Іменем Землі
Центральний штаб Спілки — капітану крейсера «Рубіж».
Терміново. Секретно. Блакитний шифр.
Файл роздруку 23-А.
«По отриманні цього наказу негайно вивести крейсер до дванадцятого планетарного сектору восьмої галактичної зони. 16 березня, 38.09.17 єдиного часу очікується проходження в секторі конвою лотанського десанту. Конвой і охорону знищити.
Іменем Землі.»
Вони розверталися. В космосі немає ваги, але залишається маса, і двісті тисяч тон металу вмить не загальмувати. Вони розверталися, і пальці, удавлені в клавіші форсажу двигунів, уже не могли нічим допомогти. Тиждень тому на далекій планеті Лотан земний агент байдужливо глянув на маршрутну карту конвою. Три дні тому в Центральному штабі захисту Землі антени гравізв’язку прийняли його коротку доповідь. Хтось з офіцерів звірився з комп’ютером і знизав плечима — перехопити встигав лише один крейсер — «Рубіж». Можливо, він навіть порадився з начальником штабу, і той із жалем зітхнув. Але занадто неспільномірні ціни — крейсер, один з сотень, що несуть патрульну службу, і напханий десантниками конвой ворога. І їх кинули до бою — до бою без надії перемогти і без надії вижити…
Вони розвертались. Навряд чи хоча б половина людей в рубці розуміла, що це означає. І взагалі не підозрювали про те, що коїться, сотні астронавтів на бойових постах корабля. В навушниках билися, заважаючи один одному, їхні крики, прохання, доповіді…
— Головний пост, головний…
— Він покидає сектор враження, додайте-но…
— Рубка, у нас пливе захист, до двох рентген на максимумі, чекаємо дозволу на евакуацію…
— Головний пост…
— Та влучте же йому хто-небудь, він у мертвій зоні!
— Чому мовчить правий сектор?!
— Капітан, двигуни на межі, чи можна зняти форсаж?
— Головний пост…
— Правий сектор! Адже він пре на тебе!
Віктор повернувся у кріслі. Руки зісковзнули з пульта, розслабилися вперше після двогодинного бігу по клавіатурі. Він поглянув на першого помічника і здивувався його поставі: спокійній, відпочиваючій, такій недоладній серед скарлючених над пультами командирів… І впіймав його погляд.
Перший помічник також все розумів. Вони розверталися просто під удар лотанського лінкора, розверталися правим бортом, який осліп, оглух і занімів в самому початку бою після могутнього радіаційного удару. Якщо там, серед оплавленої броні і застиглої сірими горбами протипожежної піни і залишилася зброя, нею вже нікому було керувати. І нічого не залишалося, окрім як чекати, чекати тих останніх секунд, коли ворог вийде на дистанцію абсолютного враження, і той невідомий йому лотанський капітан не скаже у мікрофон: «Усім бортовим — залп!»
— Ми ж ліземо під удар! — раптом зойкнув за спиною хтось із штурманської групи. І відразу ж у навушниках запала тиша — неприродна, нереальна… Один за одним люди відривалися від пультів і вдивлялись в екрани, відчуваючи, як пробуджується жах. Там, серед немигаючих, застиглих зірок розгорялася сліпуча точка — ворожій лінкор.
«Він пройде повз нас на відстані п’яти-шести кілометрів. І вдарить з мінімальної дистанції. Елементарний прийом, я зробив би так же само, — думав Віктор. — Вони давно зрозуміли, що наш правій борт небоєздатний, і чекали лише зручного моменту…» На мить йому стало шкода — ні, не себе, і не корабля, і не екіпаж, що йде на смерть — йому стало до нестями шкода свого крихітного шансу на перемогу, котрим вони ледь не скористувались. Вони майже могли перемогти… Віктор заплющив очі і здивувався тому, що тиша досі триває. Йому захотілося, щоб ця тиша залишалася до самого кінця…
Корабель здригнувся, і навушники заревли. Віктор смикнувся у кріслі, стягуючи з голови гнучку дугу, наповнену чужими голосами. Але так і застиг, глядячи на екран, де розвалювалася, розповзалася багровою кулею рисочка ворожого лінкора…
…Він йшов по головному коридору, де вже увімкнули гравітацію, і непотрібні тепер магнітні черевики дзвінко цокали по підлозі. Назустріч зрідка пробігали люди, невиразні у кволому світлі уцілілих ламп, громіздкі і незграбні у бойових скафандрах. Кілька разів Віктора штовхали, одного разу навіть збили з ніг, лайнулись, допомогли встати. Позаду беззвучною тінню йшов перший помічник. Віктор терпів доти, поки він не упхався разом з ним у вузьку кабіну аварійного ліфта.
— Карлос, ваше місце у рубці.
— Як і ваше, капітане.
Коріанець уперше відповів йому так нахабно. Втім, його смагляве обличчя з короткою борідкою залишалося шанобливим, як і раніше.