Енґельгардт не зробив їм приємності й не харчувався в салоні, натомість, уже як стемніло, з’їв кілька кокосів зі свого мішка. Після цього він простягся в кутку на палубі, подивився на широкі чорно-зелені, залиті місячним сяйвом морські води і за кілька годин монотонного вдивляння в них поринув у сни, які останнім часом ставали в нього щораз більш загрозливими та потойбічними.
І він не чув виспівувань пасажирів, які аж до глибокої ночі, майже доти, як почав сіріти новий день, розкочували над Тихим океаном переобтяжену шампанським луну пісень; під святковими вогнями «Жерара де Нерваля» пиячили ще невтомніше, ніж на «Принці Вальдемарі». Але в тілі Енґельгардта пінився лиш молочно-м’який сяйливий мед, рідкий опал, вичавлений з cocos nucifera. І хоч він уже давно вирішив більше не піддаватися високим чарам алкоголю, від збудження, спричиненого кокосовим молоком, йому вві сні ввижалося, наче його кров поступово змінилася на кокосове молоко, і в цьому стані він відчув, наче по його венах струмує вже не червона і тваринна тілесна волога життя, а досконалий рослинний сік його ідеального плоду, з допомогою якого він у певний момент здійснить своє еволюційне перетворення. Не можна говорити з певністю про те, що його дієта чи дедалі глибша самотність стали причиною повільного наближення душевного розладу, однак споживання виключно кокосових горіхів підштовхнуло розвиток уже наявної дратівливості характеру, неспокою в обставинах, що мучили його визначеністю і неможливістю їх змінити.
Поки Енґельгардт плив на схід французьким пароплавом, у Гербертових Висотах після нетривалого обговорення вирішили, що столицю Німецької Нової Гвінеї потрібно змінити та перенести на двадцять кілометрів по узбережжю, але в тій же бухті Бланше, якнайближче до вулкана, в містечко під назвою Рабаул. Входу в бухту рано чи пізно загрожувало обміління, там, мабуть, була глибинна течія, яка щодня наносила тонни мулу. В кожному разі, Гербертові Висоти мали припинити своє існування з дня на день. Було видано наказ про перенесення через джунглі до нового місця всіх будинків, ретельно розібраних на дошки (укладені в штабелі) та ящики цвяхів, із долученими до них детальними схемами для подальшого відновлення. Схожа на мурашину метушню процедура, якою добросовісно диригував заступник Галя, розгорнулася між старою та новою столицею, діловите прибуття-відбуття, під час якого два носії-аборигени загинули від падіння дерев, а ще одного, котрому особливо не пощастило, вкусила за босу ногу отруйна гадюка, бо він не схотів випустити з рук старовинну меблю, яку ніс через джунглі до Рабаула. Німецьких дам доправили єдиним наявним авто. Усе спорудили наново з великою старанністю і поспіхом — так, як і в Гербертових Висотах: обидва готелі, резиденцію губернатора, факторії, причали; навіть розкішна нова дерев’яна кірха виглядала саме так (аж до портрета кайзера Вільгельма Другого, помилково оберненого обличчям до стіни), як на старому місці, повторно зведена і поспіхом освячена місцевим пастором. Навіть віллу Ґунантамбу королеви Емми перемістили в Рабаул, і спершу майже всі не могли звикнути, що за чайнатауном потрібно повертати ліворуч, а не праворуч, також бракувало дерев, які росли на звичних місцях, — так, на кожному кроці все призводило до дезорієнтації.
Дорогою Енґельгардт ледь не зіткнувся з Крістіаном Слюттером, із яким колись у готелі «Князь Бісмарк» у Гербертових Висотах йому випало грати в шахи. У той час як «Жерар де Нерваль» пристав у Порт-Віла, а Енґельгардт пересів на британський поштовий пароплав до островів Фіджі, Слюттер, хоча загалом йому таке не було притаманно (чи, може, саме з цієї причини), бився перед якоюсь забігайлівкою з американським баптистом, котрий грубо штовхнув тубільця, що стояв у нього на дорозі. Християнин був під два метри зростом, одягнений у темний геть заляпаний одяг, із кулаками, як два велетенські парові молоти: Слюттер отримав помордаса спочатку зліва, потім справа, оглушений, повільно опустився на землю; власне, не було про що й говорити, просто бійка, які трапляються в кожному портовому містечку, але проповідник у нападі несамовитої люті витяг із чобота стилет, щоб штрикнути в живіт німця, котрий стогнучи лежав на землі. Аж тут янкі огріло за правим вухом залізною палицею, яку тубілець, котрого хотів захистити Слюттер, намацав долі та щосили жбурнув у бійку. Слюттер уникнув гармидеру і ґвалту, відповз за будівлю й перечекав, поки прийшли і пішли геть місцеві жандарми, скрутивши аборигена-злочинця. Слюттер прихопив із собою беззаперечний доказ смертельного удару, шмат заліза із закривавленим пасмом із голови проповідника, ліг на нього і, цілковито виснажений, заснув — там залишимо його й ми, поки він не нагодиться знову.