Ледь помітним кивком вона вказала на набережну, на поліцейських, що наближалися звіддаля, і більше настирливо, ніж благально попросила сховати її чи взяти на свій корабель — у будь-якому разі, для неї надзвичайно важливо зникнути з-перед очей цих загрозливих констеблів. Слюттер не вагався жодної миті, провів її повз маорі, який байдуже спостерігав за сценою, до своєї каюти на «Джедді», накрив її ковдрою і приклав вказівного пальця до губ, закликаючи до тиші, потім піднявся на місток, наказав відчалити, а машиністу Новемберу сказав підняти на кормі кайзерівський торговий прапор, і невдовзі після того «Джедда», викриваючи цю брехню своїм вельми обшарпаним виглядом, разюче швидко й стрімко вийшла із сіднейської гавані та подалася у відкрите море.
Пандора довго спить у каюті, вона спить доти, поки узбережжя Нового Вельсу зникає на горизонті, а води океану навколо «Джедди» стають чорнильно-сині; коли вона прокидається й піднімається на палубу, розправляє нерозчесане руде волосся, Слюттер кидає штурвал, вона стає коло нього і вдячно притуляє свою маленьку голівку до його брудної білої капітанської куртки. Слюттер уже знає, що ніколи не зажадає від неї пояснень, чому втекла на його корабель і хто вона така. Море поблажливе, комусь у думках про море ввижається смерть, він же відчував нескінченно ніжну, ностальгійну залюбленість у ті часи, коли земля була ще вільна від людей. У цьому він не надто відрізнявся від Енґельгардта, проте його уявлення й фантазії не оприявнювали йому іншого світу, окрім нашого, Слюттер не бачив іншого людського роду, що наближався, та іншого нового порядку — лише море, океан, який тепло, наче кров, із природною безпомильністю накриє церкви, міста, країни і континенти.
Чи Слюттер закоханий у Пандору? А чи бачить себе в ролі батька й захисника і чи дозволить він собі подивитися на Пандору як на молоду жінку, коли вона по обіді м’яко ступає по верхній палубі з байдужістю кішки кольору золотавого імбиру? Він мав намір висадити її в Німецькому Самоа, проте з цього нічого не виходить, бо коли «Джедда» входить у бухту Апіа і стає видно вивішений на даху факторії Юніон Джек, вона з криками і плачем падає перед Слюттером і б’є маленькими кулачками по залізу палуби, поки не розбиває руки до крові, не забуваючи потайки пострілювати гарненькими оченятами, оцінюючи, чи не занадто штучним здається цей безсоромний фарс. Серце Слюттера м’яке, наче каучук, і він наказує Новемберу й Апірані вивантажити ящики з коньяком. Він приймає на борт вантаж сковорідок (і декілька ящиків крабового м’яса в консервних банках) і заспокоює дівчину, гладить її волосся і дозволяє залишитися на борту «Джедди» до Нової Померанії.
Маорі перев’язує розбиті долоні Пандори, Новембер (його одяг і шкіра дедалі сильніше вкриваються шаром кіптяви) кидає вугілля в грубку; пізніше, коли вони вже далеко вийшли в море, їх наздоганяє шторм глухого сірого кольору, загрозливий та несамовитий, наче велетенська тварина. За лічені хвилини насувають гори хмар, їхні нутрощі осяяні феєрверками біло-золотавих блискавок. Стрілка компаса на капітанському містку починає несамовито бігати; хвилі, високі, наче вежі, підкидають судно, наче воно з картону; з гребня корабель падає у провалля між хвилями, а потім знову піднімається вгору, так що навіть суворому Апірані стає на душі тривожно. Маорі, наче втілення Квікеґа-гарпунника, міцно прив’язується тросом до леєра коло капітанського містка, щоб, стоячи біля Слюттера скільки стане сили, вказувати правильний курс, який він відчуває краще, ніж будь-який компас, завдяки таємному зв’язку своїх предків з навігацією та морськими подорожами. Обом стає щораз очевидніше, що «Джедда» може перекинутися в будь-який момент.
Слюттер відчуває залізний присмак сліз своєї люті. Але пан Новембер, наче справжній демон, і далі працює в темряві корабельного черева; вугілля лопата за лопатою опиняється в огнисто-розжареній печі під паровим котлом. Час від часу Новембер кидає лопату й починає чаклувати біля важелів і вентилів інфернальної машини, щоб потім знову кидати лопату за лопатою, годину за годиною. Вогонь — його ремесло, це не просто бій з ураганом, який Новембер веде з машинного відділення, а майже доісторичний поєдинок із самою сутністю природи, це архаїчний бунт деміурга, що, повставши проти первинного Хаосу, піднімає свою залізну лопату сто тисяч разів, долаючи спротив світового порядку.
Пандора, яка ще ніколи не здійснювала такої подорожі, згорнувшись клубочком, тремтить від страху в кутку Слюттерової каюти. Кожного разу, коли розбивається ще одна пляшка чи якийсь інструмент пролітає до протилежної стіни, вона починає верещати, гадаючи, що то прийшла остання мить її короткого життя. Вона відчуває, як страхітливий океан загрожує потрощити корабель, які неосяжні води там ззовні, вони вивільнюють її страх загибелі, кілометри морських глибин під нею, вона відчуває присутність хвостатих і вкритих слизом звірів без очей у вічній темряві безодні. Слюттер, який за жодних обставин не може залишити капітанський місток, посилає замість себе Апірану вниз у каюту, щоб той міцно потримав її в руках і промурмотів тиху маорійську пісню, заспокійливо погладжуючи її по голові.