Шторм триває два дні і три ночі, протягом яких Апірана, Новембер і Слюттер літрами п’ють вугільно-чорну підсолоджену каву, однак не їдять нічого, і коли врешті в погоді відбувається злам, виникає відчуття, наче виснажлива лихоманка полишає змучене тіло; похилена колона сонячного світла пробивається крізь попелястий хмарний фронт, увесь світ видихає з полегкістю, води заспокоюються, а виснажені птахи-фрегати спускаються з неба на биту ураганом передню палубу «Джедди». Піна останніх валів ще б’ється зі злістю об борти, та, хвала Всевишньому, все нарешті минулося. Пандора видирається з каюти нагору, сідає на міцно припнутий ящик із бляшанками, підтягує до себе голі ноги й не говорить нікому жодного слова чи привітання, думаючи про те, що вона пройшла це неймовірне випробування вогнем, а потім розпускає на волю солоного вітру своє волосся.
Ніхто не докоряє їй ані за сльози, ані за страх, і навіть пан Новембер, котрий піднявся нагору з глибоких надр трюму, а тепер, зачерпуючи відром морську воду, змиває з обличчя та рук кіптяву, проходячи повз Пандору, наважується на стриману посмішку; ніщо так міцно не прив’язує істот одна до одної, як разом пережита загроза смерті. І здається, що в цю коротку мить просвітлення стає видно справжнього пана Новембера, чуйного, гарного й похмурого чоловіка, котрий намагається на віки вічні приховати від самого себе минуле страждання.
Слюттер оглядає вантаж, той цілий, і його не змило у воду, окрім невеликого ящика зі сковорідками. Слюттеру не зовсім зрозуміло, навіщо відправляти австралійські бляшанки з крабовим м’ясом у протекторат, де свіжих крабів можна виловлювати з води. Він знизує плечима, закурює сигарету і веде «Джедду» далі на північний захід. Близько першої години по обіді він бачить на горизонті інший корабель, також вантажне судно, що курсує на південь, у напрямку на Дарвін; Слюттер сигналить йому апаратом Марконі, але відповідь не приходить, потім він гукає Пандору, щоб вона відкрила кілька бляшанок і підігріла їхній вміст. Якийсь час по тому за кораблем пливуть хмарки спокусливих ароматів їжі.
Поки вони разом їдять, Апірана пропонує дівчині зробити татуювання, лишити на її шкірі нагадування про пережитий шторм, але Слюттер не хоче чути про це і відмовляє, йому нестерпна сама думка про те, що її оболонку, світлий епідерміс, будуть проколювати голки. Маорі знизує плечима, для нього це означає лише те, що цю частину хроніки світу, належну кожній людині, не можна буде прочитати з тіла дівчини. І він спускається униз, до котла, щоб віднести Новемберу тарілку паркого крабового м’яса.
Дуже дивна любов пов’язує цих двох. Пандора призначила Слюттера беззаперечним володарем своєї долі, а він, здається, через неї досяг стану певної непохитності, на яку ніколи до цього не зважувався. Раптово він, наскільки це можливо, починає відчувати глибинність знання, він бачить океан не лише всеруйнівним і очищувальним, але починає розуміти страх Пандори перед глибинами, він усвідомлює, чому сам, як одиниця світу, є частиною всього, однак загалом ще менш значущою, ніж шматочок корала, що мільйонами років десь на межі пізнання світу перетирається на ефемерний пісок. У цей момент Слюттер обережно ступив на крок ближче до смерті.
Урешті-решт, наче покалічений собака, що розгублено й перелякано заповзає під міст зализувати рани, «Джедда» заходить у бухту Бланше. Ніхто не зустрічає її на набережній, ніхто не поспішає привітати бите хвилями судно в гавані Рабаула. Слюттер стоїть на капітанському містку і віддає накази, Новембер і Апірана мляво кидають якір і приймають швартові, поки Пандора, якій урешті зрозуміло, що на неї не чекає ніяке англійське оголошення про розшук, у світлій сукні зістрибує на дерев'яний причал і біжить босоніж повз баркаси, що погойдуються на хвилях, до губернаторської резиденції, чий пофарбований у біле фасад вона угледіла, ще коли судно входило в бухту. На півдорозі вона зупиняється, щоб зірвати квіти, а кілька дітей-острів'ян несміливо підходять до неї. Здалеку здається, наче вони збираються гратися; Пандора забуває про те, чому спустилася на берег із корабля.