Наступного дня Лютцоу і королева Емма вирішують не тільки залишити разом Рабаул, але й якомога швидше одружитися. Пакуються валізи, на дверях вілли Ґунантамбу з'являються засуви з великими замками, і поки члени Німецького клубу (передусім дами) збираються на спонтанне засідання, мета якого полягає виключно в тому, щоб настільки, наскільки це взагалі можливо, поглузувати з королеви Емми та її музиканта, вкривши обох якнайчорнішим брудом недоброзичливості й ворожості, пара в супроводі натовпу темношкірих носіїв поспішає до резиденції губернатора, щоб подати Галеві прохання і тут-таки укласти шлюб. На Еммі — її ношена і вже за багато років аж ніяк не білопелюсткова весільна сукня.
Галь, про якого ніхто б ніколи не міг здогадатися, що він більш ніж десятиліття винятково нещасно закоханий в Емму, вже, звичайно, знає про цю історію; в якийсь момент йому здається, наче від нього безповоротно вислизає крихке відчуття реальності, ось як, наприклад, зараз, коли ці двоє, щасливо всміхаючись, стоять перед ним і він, на коротку мить піддавшись докорам сумління через підступно-боягузливе замовлення на вбивство, блискавично вдягає на своє обличчя дипломатичну, щоб не сказати фальшиву, посмішку, висловлює подружжю свої найщиріші привітання й побажання, підморгуючи, легко штовхає Лютцоу в бік, запитуючи, чи той добре все обдумав. Лютцоу, наче він у змозі побачити майбутнє, декламує з усмішкою: «Поет же сп’янілий, забувши про знаки, звертає свій погляд в безодню пітьми».
Швидко знаходять краватку — Галь, поблажливо усміхаючись, позичає одну зі своїх, у цьому він надзвичайно безпринципний і великодушний, він радіє, що Лютцоу таки повертається в цивілізований світ; ні і ще раз ні, він не хоче їх вінчати, відмовка знаходиться так само швидко, як і краватка, — немає його пенсне; чи не зробити їм, молодятам (Еммі вже за п’ятдесят), усе без нього, є ж Слюттер, він капітан, у нього також є право вінчати, і — давайте, на причал, він сам за мить буде там, підніме за їхнє здоров’я келих спуманте, а краще два чи три, ха-ха.
Галь, котрий надто часто уявляв Емму дружиною, звичайно, не йде за ними, а спостерігає, як вони спускаються до «Джедди», важко ступає і відчиняє двері особистого кабінету (там, за склом, у рамі з темного махагоні, висить репродукція Бьоклінового «Острова мертвих»), із грюкотом зачиняє їх, сідає за стіл, затискає своє губернаторське обличчя засмаглими надто чоловічими лапами і ридає так нестримно, що дивує навіть самого себе.
Унизу на набережній охоплена ейфорією пара просить капітана Слюттера повінчати їх на борту «Джедди». Він кашляє, тре підборіддя, переступає з ноги на ногу і врешті погоджується, хоч сам, повідомляє він їм, не має жодного досвіду у сфері укладання шлюбів. Маорі Апірана надягає одну зі Слюттерових не надто чистих білих сорочок і веселиться, піднімаючи імперський прапор не там, де треба — на бушприті, потім, шкірячись, трясе пляшкою шампанського (Новембер, як завжди, зник у вугільній ямі, Пандора десь на березі), Емма жує карамельку і виглядає на десять — та що там, на п'ятнадцять років молодшою.
Із Лютцоу, здоровісінького, на дещицю впевненішого в собі, струмує електрична енергія, йому, як він сам помічає і чітко усвідомлює, не вистачало саме такої дами, цього цивілізуючого ритуалу, кришталевих келихів, білих штанів із напрасованими стрілками, і вже жодної думки про Кабакон, досить про це, то був просто експеримент, навіть вдалий, бо він витримав у аскезі майже рік, різноманітні його хвороби вилікувано, а тепер — назад до Європи, у Старий світ, де складні настрої все ж таки потрібні, щоб укріпитися всередині певних структур, з якими народився, і що користі з утечі, якщо не повертатися й не застосовувати все пізнане і звідане?
Дай руку мені, кохана моя. І вперед, вперед. У Баден-Баден, Монтекатіні-Терме, Евіан-ле-Бен — моя королево островів, ми відвідаємо Франца Ліста, Дебюссі в сонячній свіжості Франції, а потім Берлін, Будапешт, осяйні опери нашого надстарого континенту. Ми купимо авто, швидше від вітру рвонемо в Монако засмаглою непереможною парою левів, і тисячу — та що там! — десять тисяч марок на червоне, залишити виграш, щоб він збільшився вдвічі й ще раз удвічі, потім — лобстер термідор, пляшки охолодженого «Пюї-Фюїссе», потім — запаморочливий хоровод полуниць, танок ельфів під місяцем Середземномор’я.
Емма видихає своє «так», Лютцоу, звичайно, теж, капітан Слюттер каже кілька фраз, які він напіввигадав-напівзаримував, ось вони вже чоловік і жінка, корок вилітає з пляшки шампанського. Апірана, на чиєму татуйованому концентричними колами обличчі — волога іскристого вина, наповнює келихи по вінця (а собі найповніше), випиває одним ковтком — блискавична дія вина на маорійську кору головного мозку видобуває з потаємних глибин уроджене щиросердя його народу, так що він, котрий ніколи не пив, починає якнайщиріше обіймати Лютцоу, Емму, Слюттера.