У першій половині дня в Рабаул прибуває «Принц Вальдемар», білий, статечний, він стає на якір саме навпроти злиденної «Джедди», якій нітрохи не додав привабливості шторм, пережитий у Соломоновому морі. Та все одно всі дивляться на неї, на капітана, пару молодят, вітають, махають руками, і Лютцоу із запалом і в передчутті майбутніх радощів поспішає (бо йому вже цілком досить і піщаних бліх, і пустопорожніх балачок) до елегантного салону першого класу на «Вальдемарі» за леєром «Джедди», забирається за нього, щоб одним стрибком — яка легковажність! — тримаючи, наче офіціант, два келихи з шампанським, перестрибнути на кайзерівський поштовий пароплав і при цьому — із сигаретою в кутику рота — кинути кілька слівець тим, хто на «Джедді».
Підошва його черевика (ноги вже відвикли їх носити) зісковзує зі слизького зовнішнього боку «Вальдемара», він намагається вхопитися за леєр, промахується, його ноги витягуються вгору, наче підвішені на спущених із небес нитках, а його тіло викручує сальто (що в цьому разі справді заслуговує на означення «мортале»), сторч головою він летить у води бухти між двома кораблями, які через фатальну хвилю чи течію неминуче й невблаганно насувають один на одного, схожі на велетенських залізних китів, зіштовхуються й перемелюють його тіло. Розчавило не тільки ноги чи руки — всього Лютцоу.
Із «Принца Вальдемара» після жаских криків ще кидають рятівне коло, фарбоване червоними смугами, однак воно не досягає поверхні води і безпомічно застрягає між бортами суден, наче жувальна цукерка в роті байдужого велетня, десь між язиком і піднебінням.
Емма, в пожовклій весільній сукні, заклякає на «Джедді», вона не лише спостерігає, а й відчуває уповільнення часу, картинка за картинкою потрапляють на її сітківку, глибоко шокована, вона падає на одне коліно, мовби несподівано захотіла помолитися. Все відбувається жахливо швидко. Вона кусає нижню губу, проводить по ній вишитою лляною хустинкою, дві сльозинки падають з її очей, на батисті утворюється кругла червона пляма. Слюттер м'яко бере її за руку, підводить. Вона піднімається, відводить його долоні, без криків, без подальших сліз. Обличчя Апірани здається розмальованою скелею.
Слюттеру, який пливе на Кабакон, щоб виконати замовлення на вбивство, здається, що Енґельгардт очікує його, наче знає про наближення свого ката, наче поперед нього ширяться вібрації силового поля. Слюттер вирішив для себе, що озброїться колосальною непохитністю, анітрохи не уявляючи, наскільки Енґельгардт за цей час утратив людську подобу — і наскільки йому самому врешті буде легко спустити курок свого револьвера. Енґельгардт, завершивши роботу над пастками, вирушив до свого будинку, де вугіллям помалював на стінах зсередини та ззовні чорні смуги, а ще на сторінках доброї дюжини книжок, урешті-решт сів на підлогу і ножицями відрізав собі великого пальця на правій руці. Потім, припікаючи рану над багаттям, він поклав відрізаного пальця в наповнену сіллю половину кокосового горіха, підвівся, вийшов надвір і пішов до берега, щоб там дочекатися прибуття баркаса, дим із труби якого вже тривалий час прокреслював удалині горизонт. Зараз відплив, скоро, вірогідно, розпочнеться злива, а може, й ні.
Слюттер щойно зістрибнув з баркаса і по стегна у воді прямував до берега, не звертаючи уваги на невеликі хвилі, що б’ють його у спину, хоча їхня сила раз чи двічі змушує його зашпортатися. Револьвер у кобурі він закріпив на грудях, майже до автоматизму доведеним розумом він забороняє собі сприймати Енґельгардта, котрий сидить на піску, бородатого, голого, виснаженого тілом, як людську істоту.
Енґельгардт піднімає на знак привітання ліву руку (другу, скалічену, ховає за спиною), раптом упізнавши в Слюттерові ту людину, з якою багато років тому якось цілих півдня грав у шахи (аж до фіналу з solus rex, самотнім королем) — по суті, чи не єдину, котра при зустрічі поставилася до нього нормально і з повагою. Перед ним швидко промайнули інші обличчя: Галь, Нагель, Ґовіндараджан, Гельвіґ, Лютцоу, Міттенцвай, Гелсі, Отто, Аукенс, на кожному — бажання принизити його, саме так — знищити його силами свого хворобливого, зруйнованого егоїзмом Я; у цю мить Енґельгардт падає вперед, у пісок, молиться на прибулого так, наче мусульманин, який схиляється в бік Мекки.