Під час цього Енґельгардтового слововиливу юний Макелі непомітно віддаляється. З нього досить білих, їхнього безуму, досить цього острова. Він пожертвував два пальці, а тепер досить. Він обмотує стегна пов’язкою, направляє ніс свого парусного каное до Рабаула і вже знає, що покидає Кабакон назавжди, тому починає плакати. Слюттер повертається спиною до Енґельгардта, який піниться від люті, не промовивши і слова, біжить на берег, іде до свого баркаса. Він так і не зміг убити нещасного божевільного, одержимого всесвітнім єврейським заколотом, просто ось так, а Галю треба буде це проковтнути, якщо ж той захоче забрати в нього Пандору, він зможе запропонувати йому дещо інше, наприклад — власне життя.
Однак дівчина поводиться не зовсім так, як би бажалося Слюттеру, котрий хотів би її заморозити у нескінченно-незмінному теперішньому до кінця всіх часів; поки Слюттер був на Кабаконі, вона згадала пропозицію Апірани і попрохала його зробити їй татуювання із зображенням пережитого шторму, як він сам бачить, краще за все — на спині, там достатньо місця, проти цього Слюттер так чи так уже нічого не зможе вдіяти.
Вона знімає сукню й білизну, лягає гола обличчям униз на передній палубі корабля, і поки ластівки ширяють вгору і вниз у блакитному осяйному небі, поруч із нею Апірана розкладає голки, зроблені з кісток, дає шматок тросу, щоб дівчина закусила його, і починає тими голками, заправленими чорною фарбою, колоти шкіру на спині дівчини. Він, наче справжній чорний Пігмаліон, проводить своєю вправною рукою по тих місцях, де збирається розмістити зображення загрозливих чорних хмар, жаских кракенів, що з’являються з проваль між хвилями. Праворуч, ближче до плеча, мають злетіти птахи-фрегати, провіщуючи завершення шторму, зліва внизу біля крижів буде їхній маленький оповитий небезпекою корабель, на ньому мініатюрні, так, що заледве можна упізнати, вони самі — Пандора, Апірана, Новембер і Слюттер; насамкінець між лопатками, що зараз злегка здригаються під доторками долонь Апірани, буде видно сам шторм: зображення фантастичного чудовиська з доісторичних часів, котре зблискує гострими іклами, страхітливо звивається, велетенськими лапами зачерпує з океану монструозні маси води, щоб безжально перекинути «Джедду».
Коли Слюттер повертається в Рабаул, шедевр маорі завершено, Апірана витер кров на спині Пандори і перев’язав її, у той самий час крихітне каное Макелі входить у бухту Бланше, і не буде перебільшенням сказати, що події нагромаджуються. Слюттер приходить до Галя, а той, звичайно, як справжній політик, котрим є і залишається, вже давно сповістив англійську поліцію, що Пандора — під його наглядом і готова до відправки в Австралію. Цій зраді Слюттер може протиставити лише власну, повідомивши, що Енґельгардта він не вбив, на що Галь лише знизує плечима, пропонує капітану сигарету і каже коротко, що все це, власне, можна кинути на смітник, бо всім загрожує війна — якщо він усе правильно зрозумів, можливо, навіть світова, так що на людей виллється стільки горя, що можна вважати дуже добрим те, що ніхто не доклав рук до смерті Енґельгардта.
Слюттеру все це здається вираженням безкінечного презирства до людини, однак він нічого не каже. Він ще може доправити Пандору в безпечне місце, ще може зберегти її для себе, якщо тільки йому вдасться не втратити спокій. Але дівчина вже давно все вирішила. Для неї він занадто прямолінійний, занадто солідний, цей підстаркуватий моряк-бородань, його лють через її унікальне татуювання на спині видається їй примітивною, його мрії (які в нього навряд чи були) — не її власні, він для неї нудний, наче кинута дитиною іграшка, так, загалом він зробив своє діло, кричить вона йому в обличчя, все ще босою стоячи на причалі.
Слюттер прощається з Пандорою, в нього розривається душа. Вдалині здіймається в небесну височінь верхівка пурпурового вулкана, ящірки перелякано ховаються на кам’янистих схилах. Макелі й Пандора, діти південних морів, разом залишають Рабаул на човні під вітрилом, вирушаючи в невідомість. Вітер жене їх на Гаваї чи, можливо, до порослих ваніллю Маркізьких островів, де, кажуть, можна відчути пахощі задовго до того, як на горизонті з'являється земля, чи, може, взагалі на Піткерн, вулканічну скелю, загублену в мовчазній порожнечі півдня Тихого океану.
Енґельгардт дитиніє, стає rex solus. Зробившись простим і вегетативним, не маючи ані спогадів, ані намірів, він живе самотньо і в теперішньому, час від часу приймаючи гостей; він говорить плутано, люди від'їжджають і регочуть із нього, врешті-решт він стає своєрідним атракціоном для подорожніх у південних морях, його роздивляються так, як звірів у зоопарку.