У ту мить, спрямувавши світло ліхтарика в діру, він уже знав, що тьмяний промінець висвітлить щось незабутньо прекрасне. Але й гадки не мав, що саме, доки це не побачив.
11
Густий туман оповив Единбург. Він ніс солонуватий присмак із затоки Ферт-оф-Форт, змішаний із гострим ностальгічним запахом примар і диму, відданих забуттю в стінах цього міста, — сила водночас природна і надприродна. Газові ліхтарі вздовж Принцес-стрит спалахували в тумані, наче іскри тліючого попелу, химерно зависаючи в повітрі. Вони тремтіли на вітрі, кожна наступна тьмяніша за попередню, гублячись у блідому мороку, що огортав їх усі.
Вітер вив, здіймаючи поли пальта Вітмена, наче величезний стяг, що зачепився за паркан. Він звернув із широкої людної Принцес-стрит на бруковану вулицю, що пролягала паралельно; там, на Роуз-стрит, був службовий вхід до крамниці.
Голос Тоні Діксона привітав його зсередини.
— Дивина, що можна знайти у сих старих будах.
Вітмен подивився на немолодого виконроба: захисний шолом на голові, сорочка і краватка під блакитним комбінезоном. Той був керівником, незамінним спеціалістом. Ніщо більше не дивувало його, навіть те, що він збирався показати Вітмену.
У повітрі стояв запах бруду, паркетної стружки, пилу й сажі. Це було просторе головне приміщення з високими стелями. Колись тут була майстерня Секюлера, потім універмаг, а відтак ще один. Тепер же будівельні уламки лежали прямокутником чотирма великими купами біля центру кімнати. Цвяхи й папірці вкривали підлогу, продірявлену в кількох місцях. Довгі тоненькі тріщини пробігали вздовж стін. Стіни були утикані металевими стійками, прикріпленими до монтажних плит і поперечин, що становили проміжну конструкцію між підлогою та стелею. Чотири борознисті гіпсові колони, зроблені під камінь, лишилися неторканими у кутках кімнати. Це був справжній рай для будівельника: шпателі, лінійки, кутники, свердла, циркулярні пилки, цвяходери, різці, торцеві ключі, вирівнювачі, молотки, мірні рулетки — усе так і просилося до рук, так і кликало до праці.
— Просто си уявіть, — продовжував Діксон. — Свого часу я знаходив усе — від старовинних монет до кишенькових дзиґарів.
— Як щодо цього люку, який ви знайшли?
— Спиляймо той замок просто зараз.
Вони пробралися крізь завали іржавих цвяхів і дроту до порожньої закіптюженої кімнати — донедавна складського приміщення. Паркет зідрали до нижнього шару. Підлога була у здуттях і провалинах. У забутому всіма кутку валялася дохла миша.
— Дивіться під ноги, друже, — сказав він. — Сюди.
Діксон пояснив, як під час реставрацій часто знаходяться сюрпризи — під підлогою, за стінами і над стелями.
— Пригадую си, був у нас завод під Броксберном, еге ж, і ми мали знімати підлогу, а знайшли під нею асфальт! Отак-от випробуєш ощадливі способи будівництва нових квартир, а потім твою дупу виносять через вікно, — він похитав головою. — Зі старими будами се ніколи не діяло. Ну, знаєте, чи то велика труба крізь кімнату пройде, чи то стіни різної висоти, еге ж? А ті головотеси в раді ніц не роблять, щоб нам було легше. Але осьо… такого я ще не видів.
У дальньому кінці кімнати чоловік схилився над нижнім шаром підлоги і над чимось працював бензопилкою, увімкнувши її на повну міць. Вони приєдналися до нього.
Діксон вказав на чоловіка і відрекомендув його як Стенлі. Борючись із пилкою, Стенлі буркнув під ніс щось схоже на один голосний звук.
— Ми робимо повний ремонт, самі бачите: чистимо, ставимо нові труби, проводку, — пояснив Діксон. — Хотіли зняти підлогу в льосі, щоб нові труби прокласти, а ще через явну сирість — смерділо пліснявою, і треба було шукати корінь проблеми. Гадали, що знайдемо старі труби, прорвані труби. Може, навіть підземний ключ — ну, знаєте, будь-яке джерело вологи. Натомість пневматичні свердла натрапили ось на це.
Це був залізний люк розміром із данське вікно, розділений на дві стулки з металевими поручнями, встановленими на кожному з них.
— Мабуть, вельми старий, так?
— Звідки ви знаєте?
— Гадки не маю.
Вітмен погодився. Люк був приблизно на поверх нижче за рівень дороги.
Знадобилася сила двох чоловіків, щоб підняти стулки. З гучним ударом люк відчинився — наче живий організм, який робить перший у сто років ковток повітря. Усередині нависала темрява.