– І я не кажу, що це насправді «Séance Infernale», — продовжував Чарлі, — чи яка там у нього має бути назва.
Кажучи це, він промовисто жестикулював — характерна манера, успадкована від сицилійських предків.
— Але факт залишається фактом: цей дім колись був майстернею того французького чувака. А це означає, що фільм імовірно його, і не обов’язково той, який шукає Вальдано. Це ніяк не змінює того факту, що це, мабуть, перший фільм у своєму роді.
— Знаєш, що ти постійно робиш зі своїми руками? Щоразу мене дістає, — сказав Вітмен. — Присягаюся, часом здається, що ти глухий.
— Я знав, що ти це скажеш. А ще я знаю, що ти погодишся подивитися фільм, перш ніж він потрапить до рук Вальдано.
— Звідки ти це знаєш?
— Ти сказав «Оґюстен». Ти звеш його на ім’я. Наче знав цього чувака. Наче між вами є щось спільне, якийсь зв’язок.
Вітмен чхнув тютюновим димом. Він упустив цигарку на землю й загасив ногою. Відкашлявся.
— Навіть якби ми хотіли передивитися цей клятий фільм, ми не можемо. Потрібно обладнання. Це паперова плівка, Джаббо, вставиш її в будь-який сучасний проектор — і всьому гаплик.
Чарлі всміхнувся — він мав туза в рукаві.
— Ти вже продумав усе наперед, так? — спитав Вітмен.
— Хлопець, із яким я познайомився в університеті, останні три роки працює в якомусь кіноархіві тут, в Единбурзі. Він має потрібне обладнання. Я не казав йому, навіщо воно нам, але, закладаюся, він може допомогти.
— Йому можна довіряти?
— А яка різниця? Ти нікому не довіряєш.
— Просто знижую очікування до того рівня, якому вони вже відповідають.
— Я можу призначити йому зустріч на завтрашній ранок.
Вітмен подивився на Чарлі і зважив можливості.
— Двадцять чотири години, — нарешті сказав він. — Лише стільки я можу змусити Вальдано чекати.
12
Туман розсіювався, та коли вони виходили з «Вольво», скрізь навколо були калюжі. Парковка біля міського моргу була повна.
— Нічогенько, як для моргу о пізній порі, — сказав Джонсон.
Справа була не в морзі і не в пізній порі, Макбрайд знала це. Вулиця Кауґейт була частиною нижнього рівня Старого міста Единбурга, збудованого довкола вивищених вулиць Південного мосту і мосту Георга Четвертого. Як наслідок, чимало з її відрізків були похмурі й темні. Колись тут була дорога, якою гнали на пасовище стада корів. Зараз вулиця була повна нічних клубів, а паслися тут хіба що заблукалі п’яниці. Але місто лишалося таємничим і досі чимало могло запропонувати уважному спостерігачеві. Раз у раз який-небудь старий завулок у найвідвідуванішій частині міста відкривався заново. Можна було щодня проходити повз нього, прямуючи на роботу, і не помітити його за дверима з висячим замком чи під землею. Він був просто там, у всіх на очах, і все-таки залишався невідомим. Але це був Единбург, який розкривався лише перед невтомною пильністю прискіпливих очей.
Одна з найвідоміших единбурзьких історій була пов’язана з побудовою Старого міста. Під час розбудови власник крамниці на ім’я Джордж Бойд почав складати каміння й дошки з будівництва у штучний пагорб, що напряму сполучав Нове місто зі Старим. Інші невдовзі почали наслідувати його приклад, і це привело до утворення Насипу. На жаль для старого доброго Джорджа Бойда, побудова Насипу мала наслідком знесення його власної крамниці.
На них дивився фасад моргу. Макбрайд насупилася, побачивши розсаду помідорів на підвіконні. Доктор Ерміс Марет тимчасово розмістив у цій будівлі свою судово-медичну лабораторію. Він зустрів їх за подвійними дверима, а потім провів до себе.
Прозекторська становила нестерпне поєднання акрилу, формальдегіду й місячного світла. Це була камера шість на шість метрів із керамічною плиткою на підлозі. Згори опуклий небосхил кидав місячні зайчики на хірургічний візок, пилки і скальпелі для розтину, емальовані посудини, ваги для зважування органів, шафки для доказів. Кожен дюйм стіни був пофарбований сірою акриловою фарбою. У кімнаті не було вікон, лише галерейний прохід за оглядовим склом, звідки могли спостерігати студенти-медики.
Камерний холодильник був убудований в стіну на протилежному кінці кімнати. Його дверцята були глибоко розчахнуті, наче запрошуючи. Обабіч нього стояла серія містких раковин та ідеально чистих металевих шафок. Вбудована вентиляційна система висмоктувала злоякісні запахи і патогени крізь шумну витяжку.
Головним акцентом кімнати був пересувний секційний стіл на залізних ногах і коліщатках. Стільницю прорізали неглибокі борозни, за допомогою яких рідини стікали у вбудовану в стіну анатомічну раковину. Сьогодні в ній не було потреби: жодних рідин у тілі вже не було. На бездоганно чистій поверхні лежало те, що залишилося від дівчинки, у чорному мішку, схожому на інфернальний кокон.