Марет щойно увійшов, провівши кілька хвилин у чоловічій роздягальні, щоб перебратися в потрібний медичний одяг. Він простягнув Джонсону і Макбрайд дві пари блакитних нітрилових рукавичок і запитав, чи потрібні їм маски. Обоє відповіли, що непотрібні.
— Два предмети не можуть взаємодіяти, не залишаючи один на одному слідів, — сказав він.
— Перепрошую?
Судмедексперт зупинився біля раковини й зафіксував вертлюжні коліщатка. Примружився крізь оправу окулярів, які носив під маскою. Зараз його голос лунав приглушено.
— Це той девіз, на якому ґрунтується все моє професійне життя, детективи, — сказав він. — Ось чому, яким би розумним злочинець себе не вважав, я розумніший.
Він жестом вказав на секційний стіл. Його руки завжди були заплямовані й забруднені хімічними сполуками, і все-таки його дотик був надзвичайно м’яким, що обидва детективи не раз мали нагоду зауважити.
Щойно вступивши до моргу, Джорджина Макбрайд закусила губу. За свою кар’єру в правоохоронних органах вона бачила всі різновиди шкоди, заподіяної людям, але дитяча жертва — то було вже геть інше.
«Якби ти впіймала цього мерзотника, вона б тут не лежала».
Судмедексперт розстебнув мішок і розкрив його під шурхіт пластику. Гнилий сморід плоті, що розпадалася, ударив їм у ніздрі. Обвуглені рештки саморобної ганчір’яної ляльки лежали тепер розкладені по бездоганно чистій поверхні. Кожна з кісток була промаркована, на більші наклеєні стікери, до менших прив’язані бірки, і всі з написами.
— Подивимось, що ми маємо на цю мить, — сказав Ерміс.
Від обличчя майже нічого не лишилося. Лоб борознили товсті шви, півобличчя було зняте задля обстеження черепа. Макбрайд кортіло відвернутися, відскочити і затулити носа й рота. Але годі було сховатися від ні на що не схожого смороду, що липнув до ясен.
«Не роби цього. Не будь слиньком».
Марет увімкнув збільшувальну лампу і розмістив її над тілом. Обидва офіцери підступили ближче до столу.
— Мікротріщини на правому зап’ястку й ребрі, сліди гематом на грудях і руках, — сказав він.
— Відповідає зв’язуванню?
— Так, але, як я вже сказав, то було раніше, ніж відбулося спалення.
Він вказав на нижні кінцівки.
— Глибокі забиття на ногах.
— Відмітини на колінах.
Макбрайд узяла теку зі стільниці й нашвидку продивилася протокол розтину та початкові висновки розслідування. Дівчинка була метр п’ять на зріст і важила вісімнадцять кілограмів. На діаграмі тіла судмедексперт окреслив зауважені внутрішні травми.
— Але ж вона померла від чаду, так? — спитав Джонсон. — Тобто злочинець підпалює її, вона вдихає чадний газ, а тоді — бах! — вона помирає, перш ніж полум’я охопить життєво важливі органи.
Марет похитав головою.
— Рівень чадного газу в її крові дає підстави стверджувати, що вогонь був невеликий. Його розпалювали з умінням і застосували так, щоб поступово спалити спочатку гомілки, потім стегна й кисті рук, далі тулуб, передпліччя, груди, верхні груди, обличчя…
— А потім смерть.
— Серцевий напад і втрата плазми крові, що призвели до смерті.
Макбрайд стежила, як її напарник знімає чорну кулькову ручку з кріплення прихованого диктофона. Він дістав маленький спіральний блокнот і приготувався записувати. Вона не раз бачила, як він порається з ручками, паперами, зв’язками ключів і ніколи не дивиться на покійника. Вона розуміла, чому.
Одного разу він розповів їй про вбивства у «Кінці світу». В жовтні 1977-го дві сімнадцятирічні дівчини пішли з гулянки в пабі «Кінець світу» на Гай-стрит і зникли. Їхні тіла знайшли наступного ранку, побиті, зґвалтовані й задушені. Джонсон та інші її знайомі працювали над цією справою. Усі вони несли в собі злість після нерозв’язаної загадки, і більшість із них заберуть її з собою в могилу. Адже розслідування вбивства — це передовсім наймане розслідування. Клієнт може бути мовчазним і глухим, але він досі волає до правосуддя. Часом, якщо Макбрайд слухала уважно, вона чула крики жертв — не привидів, нічого надприродного, лише окремі миті чийогось життя у пастці страшної несправедливості. Крики.
Від таких справ її кидало у сам вир їхніх голосінь. Часом потрібні були всі сили, щоб повернутися до «тут і зараз».