Частина ІІІ
4 грудня
13
Це був розкішний двоповерховий шотландський маєток на краю Голірудського парку, на південь від Единбурга. І його метою було вражати.
Хто б не стверджував, що шотландська кіноіндустрія — це так-сяк збитий бізнес із нікчемними персонажами й мізерним впливом, ця споруда була резонним аргументом на користь протилежного. Своєю подобою вона нагадувала благородний замок шістнадцятого сторіччя, хоча й була зведена трьомастами роками пізніше. Прикрашали її конічні вежі й донжон із бійницями та сторожовими башточками по кутах, а також кімнатою під гостроверхим дахом із маленькими арковими вікнами — нагадування про фермерські будинки шотландського високогір’я. Високі кущі й зелені паркани відгороджували брукований двір від вулиці.
Недовгий час будівля слугувала школою для дівчат під назвою Сент-Тринніан, і це стало натхненням для однойменних книг Рональда Серля — показово, що племінниця автора навчалася у цій школі.
Тепер, розміщений на просторих теренах студентського містечка Единбурзького університету, пишний Сент-Леонардз приймав у себе конференції, звані вечері й пов’язані з кіно заходи. Відновивши колишню славу, він був штаб-квартирою Архіву, або Арху — престижної единбурзької кіноспільноти. Приєднатися до лав Архіву можна було лише на запрошення, а всі знали, як нелегко його отримати. Такий стан речей надавав спільноті ореолу не так загадковості, як престижності й викликав благоговійний трепет.
— Вчора побував в Арху, — скаже, бува, хтось.
– І як?
— Поспілкувався у вестибюлі з членами клубу й насолодився спеціальним показом «Останнього сміху».
Увійшовши крізь скляні двері, Вітмен і Чарлі опинилися перед стійкою приймальні. Інтер’єр вражав не менше, ніж фасад XVI сторіччя — темні дерев’яні панелі на стінах, фарбовані стелі й велике просторе приміщення створювали враження пишного мисливського будинку. З ефектних стель у неоякобінському стилі звисали люстри. Тут були гарні мальовані панелі в дусі народних мистецтв і ремесел, і прикрашали їх медальйони із зображеннями герцога Арґайла і Джона Нокса. Уздовж коридору тяглася дошка оголошень, повна всіляких об’яв. Далі були фотографії всіх до єдиного членів спільноти, розвішані на стінах уздовж розкішно декорованих дерев’яних сходів на другий поверх. Вітмен пробіг очима дошку оголошень: семінари, покази, інші заходи.
Вони поговорили з літньою пані у приймальні й, після телефонного дзвінка, отримали тимчасову перепустку. Розписалися в товстому журналі, заповненому від руки, після чого їм веліли сідати на канапу в зоні очікування під назвою «Море спокою».
У дальньому кінці коридору двері залишили відчиненими — нібито для того, щоб привабити можливого перехожого візуальним доступом до зали Сент-Тринніан. Чути було підсилену гучномовцем промову — тривав семінар. Вітмен кинув оком крізь відчинені двері. Зала була облаштована у вигляді театру з місцями приблизно на шістдесят осіб. У дальньому кінці виднівся чудово облаштований демонстраційний екран. Велике перфороване полотно з обох боків обрамляли чималі динаміки. На кафедрі стояв вусатий чоловік у смокінґу і щось бурмотів про «Безрадісний провулок» і напрямок Нової об’єктивності. Він сутулився, намагаючись приховати свій зріст, наче сам лише його вигляд відволікав увагу слухачів. Не встиг Вітмен зауважити ще якісь подробиці, як з-за спини з’явилась адміністраторка й пошепки сповістила, що їх приймуть нагорі.
Вони проминули крилатого Пана (чи, може, то був Мефістофель — Вітмен не міг вирішити) біля підніжжя сходів, укупі з гаргульями, демонами, яструбами та іншими лихими створіннями, а також фотографіями родинних обіймів й емблемами, кульмінацією яких став щит із зображенням лева й нанесеними поверх нього словами «VIRTUTE ET VORTIS». Чарлі кинув на нього погляд і спитав:
— Перші власники були пуританами, га?
Вони рушили далі нерівномірними завитками сходів.
Опинившись на верхньому поверсі, побачили те, що шукали, за портретом сера Девіда Брюстера й маленькою бібліотекою. Двері перед ними були зачинені, на них висіла табличка з написом жирними літерами: «ЗБЕРЕЖИ Й ЗАХИСТИ». Вітмен присвиснув і покосився на неї. Не встиг Чарлі постукати в двері, як Вітмен поштовхом відчинив їх. Вони опинилися в добре обладнаній кімнаті, яку — вони чули мимохідь — адміністраторка називала «кімнатою Поллока».
Справа була не так у просторості, як у способі використання приміщення. Підлога розподілялася так, що навряд чи хоч один квадратний дюйм було змарновано. Кімната слугувала водночас фабрикою, студією та кабінетом. Кабінетна частина займала один кут із двома робочими столами, на яких стояли два комп’ютери й чотири монітори. З іншого боку був ще один стіл, але його повністю затуляли програвач платівок, монтажний і перемотувальний пристрої, DVD-програвач та відеопрогравач Hi8. У решті кімнати панувала студійна анархія. Скрізь, куди сягало око, були проектори: діапроектори, кінопроектори, графопроектори, епіпроектори. Єдиний у кімнаті екран обіймав половину стіни, що виходила вікнами на захід, обабіч нього висіли гучномовці. Підлогою тягнулося чимало кабелів, в’ючись навколо штативів, кіномонтажного обладнання й мішків із піском.