— Я зараз вийду, — почувся голос з-поза чотирьох картонних коробок у людський зріст, виставлених посеред кімнати. Коробки були набиті ретельно відібраним дріб’язком: літієвими батарейками, радіочастотними роз’ємами, дротами, кабелями. Чоловік, який копирсався за ними, стояв спиною до Вітмена й Чарлі. Він схилився над тим, що шукав, але частину знайденого просипав на підлогу.
— Ось і ти, малий… — мовив чоловік, виринаючи з хаосу з VGA-кабелем у руці. Він побачив Чарлі й усвідомив, що в кімнаті є ще хтось. Каталонець був низенький і щуплий, з довгим прищавим обличчям і кирпатим носом. Хоча його довге пряме волосся (що вже посивіло на скронях і під дивними кутами стирчало навколо вух) було підв’язане, воно все одно звисало мало не до пояса. З-поза окулярів у товстій чорній оправі визирали допитливі кобальтово-сині очі. На ньому були поношена футболка і фланелева сорочка.
— Привіт, Несторе, — сказав Чарлі.
— Чарлі Кармайкл! — майже одразу вигукнув чоловік і розкрив обійми, вітаючи гостя. Але на півдорозі побачив Вітмена, і його руки безвільно впали. Очі раптом зробилися жорсткими.
— Якого дідька він тут робить?
— Ви знайомі? — здивувався Чарлі. Але він уже збагнув відповідь і міг собі уявити, як саме вони знайомі.
Нестор звинувачувально тицьнув пальцем у бік Вітмена.
— П’ятнадцять років тому цей хрін вломився в університетське сховище і свиснув єдину копію «Аліси в Країні чудес», яку ми мали.
— То лише припущення, — сказав Вітмен Чарлі, тріумфально посміхаючись. — Ніким не доведене.
— Так, бо дехто зіпсував камери спостереження.
Чарлі обернувся до Вітмена, який продовжував посміхатися.
— Я мав би здогадатися, — мовив Чарлі, хитаючи головою.
Червоний від гніву Нестор міряв кімнату розмашистим кроком.
– Є хоч одна людина в цьому бізнесі, кому ти не підклав свиню? — пошепки спитав у Вітмена Чарлі.
Вітмен не відповів.
— Це не риторичне питання, Алексе. Я кажу серйозно: є?
— Розумію, що серйозно. Поки що думаю. Як щодо тебе?
— Несторе, — сказав Чарлі, підходячи до чоловіка з VGA-кабелем у руці, — заспокойся.
— Я спокійний, чоловіче! Якби я знав, що ти притягнеш до мене на роботу цю зміюку, прихопив би сьогодні ножа.
Чарлі обернувся до Вітмена.
— Дай нам секунду.
Вийшовши на вулицю, Вітмен порився в кишені й дістав скручену зім’яту цигарку. Він затиснув її губами і задивився на енергійних першокурсників, що снували університетом. Хвилини спливали, і він закурив ще цигарку. І коли знову підіймався сходами нагору, то й досі чув, як волає Нестор за дверима. Чарлі спокійним голосом намагався вгамувати чоловіка з VGA-кабелем і слоновою пам’яттю. Вітмен не потурбувався постукати, просто увійшов.
— …Зроби мені таку послугу. Будь ласка, — почув він Чарлі.
Нестор кивнув, уникаючи дивитися в очі Вітмену.
— Послухаю, що ви скажете. Лише заради тебе.
Він вказав на Вітмена.
— А йому краще припнути язика, бо інакше я накажу охороні викинути вас обох звідси, чули мене?
— Виразно й чітко, Несторе.
Нестор повернувся до них спиною — можливо, для того, щоб не дивитися на Вітмена. Вітмен зауважив про себе, що каталонець не носить жодного взуття і що на ньому різні шкарпетки. Спочатку здалося, що Нестор дивиться просто в стіну. Навіть коли той підняв руку й погладив щось, це все одно не мало сенсу. Нестор дивився на білу дошку.
Півдошки займав кадр із «Прибуття потяга на вокзал Ля-Сьота» — 50-секундного німого документального фільму, знятого братами Люм’єрами у 1895 році. У цій класичній стрічці на екрані з’являється залізничний потяг, що стрілою несеться просто на глядацький зал, наче збираючись врізатися в гущу глядачів і перетворити їх на місиво переламаних кісток. Ефект, звісно, вийшов випадковий, та яким же дивовижним він був. Завдяки сюжету про потяг платформа і досі привертала світову увагу, хоч минуло вже понад сто років після створення фільму.