— То ти кажеш: краще нехай фільм буде в руках якогось приватного колекціонера, котрий усього лишень не має рекомендацій, окрім того, що платить найбільше?
— Я кажу, що фільм було б знищено, якби я не дістався до нього першим.
— Ти цього не знаєш. І, хай там як, це не дає тобі права…
— Слухай ти, мудрагелю. Ті архіваріуси, яких ти так шануєш, — не більше, ніж уславлені канцелярські щури. Їх не цікавлять фільми, хіба що їхнє утримання приносить зиск куратору університету. Вони не зацікавлені у збереженні плівки, лише в самозбереженні.
І тут утрутився Чарлі.
— Зараз не час для цих суперечок, хлопці.
Нестор видихнув, досі перетравлюючи новину про знайдення його втраченого скарбу. Він нічого не сказав, але трохи розслабився, і колір знову повернувся до його обличчя.
— То ти нам допоможеш? — спитав Вітмен.
— Це забере трохи часу.
— У нас лише двадцять чотири години, — сказав Чарлі.
— Жартуєте, так?
Обидва синхронно заперечно захитали головами.
Нестор зітхнув, поглинаючи очима плакат. Чейні дивився на нього широко розкритими очима.
— Я почну зараз. Працюватиму цілу ніч. Нічого не обіцяю.
Чарлі всміхнувся. Нестор знову вказав на Чейні.
– І я хочу, щоб контейнери з «Лондоном» доправили мені додому, — продовжував він. — Мене тут через вас звільнять.
— Я гадав, ти захочеш поділитися зі своїми колегами, — мовив Вітмен із єхидною посмішкою. — Може, надіслати один до MGM, доки ти цим займаєшся. Зробити копію для домашньої кіностудії — просто для сміху.
– Іди до біса, Вітмене!
— То що тепер відбувається? — спитав Чарлі.
— Відбувається те, що ви валите нахрін звідси і не заважаєте мені чаклувати цілу ніч. Тримайте телефон під рукою. Я наберу вас рано-вранці, і зможемо переглянути те, що я на той час встигну зробити.
Вітмен кивнув, окинувши поглядом колаж із фотографій на стіні. 28 грудня 1895 року у «Ґран-кафе» у Парижі за прибуттям потяга спостерігала купка осіб. Перший зафільмований потяг, що прибуває на вокзал Ля-Сьота, на всіх парах летить на камеру і в історію; дитина за сніданком; фабричні робітники, що повертаються додому після денної зміни. Єдиним дивом у ті часи було те, що люди рухалися на екрані. Відтоді дива полягали в незвичайному виборі місця розташування камери, і навіть більше — у простому, позбавленому драматизму погляді на життя простих людей. Дитина, сніданок, велосипедисти, жінки, які метушилися на вокзальній платформі того окремого дня.
— Люм’єри помилялися. «Винахід без майбутнього», бодай мене, — промовив Нестор. — А ми й досі тут.
— Так, — погодився Вітмен. — Та чи надовго?
14
Коли Еліот побачив, що ховалося позаду діри, він збагнув, що це був знак долі, і якщо існує Бог, то він з ним.
Тунелі, що зміїлися вздовж різких поворотів, темрява, проходи праворуч і ліворуч — наче лабіринт під будівлею, під містом, прикритий тисячами тонн твердого каменю.
Унікальна схованка.
Він не знав, хто зробив її і чи відомо про це кому-небудь. Лише згодом він довідався про сховища Південного мосту, про те, що існують сотні таких під Старим містом Единбурга. Та й навряд чи це мало значення: він отримав власну схованку.
Ідея прийшла несподівано — такий собі наплив винахідливості нізвідки.
Найбільшою проблемою, звісно, був шум. У дверному проході в коридор була чудова дерев’яна рама, проте не було дверей, тож він мав встановити їх, а це була справа непроста. Перші, які він зробив, не працювали, але другі виявилися такими, як треба. Вони були з фанери 10 сантиметрів завтовшки з вмонтованим посередині металевим листом, що теж мало протидіяти шуму. (Згодом він влаштував перевірку, увімкнувши на повну гучність переносне радіо всередині схованки за зачиненими дверима. Це був справжній успіх, проте він усе одно покрив стіни звукоізоляцією — зайвої обережності не буває). Вони важили цілу тонну, і встановити їх було неабияким клопотом, але він це зробив. А тоді зробив дещо винахідливе — змайстрував подобу бібліотечних полиць і прибив їх до входу в коридор, аби звичайний перехожий бачив лише меблі на стіні. Він навіть прибудував штучний камін, щоб приховати залишок стінного візерунка. Варто було лише підштовхнути його вгору, і готово: ось його власний потаємний хід. А ще він приробив пару засувів із внутрішнього боку дверей, аби ніхто не міг його потурбувати.