Як і решта робіт Секюлера, запис не мав титрів і взагалі будь-якого натяку на походження чи приналежність. Зображення тремтіло, попри те, що все було відзнято нерухомою камерою, розташованою з позиції глядацького залу на спектаклі. Так було, доки Д. В. Гріффіт не згодився демонструвати глядачам крупні плани і довгі панорамні кадри. Але все це не мало значення — зображення перед ними було дивовижне. Якістю й ретельністю фільм змагався з роботами Сегундо де Шомона, Еміля Коля і Жоржа Мельєса, які мали вийти на сцену майже на десять років пізніше, щоб заявити про своє право на звання піонерів фантастичного фільму.
Фільм був відзнятий єдиним епізодом. Тлом слугували Единбурзький замок і сади на Принцес-стрит. Дія відбувалася вночі, десь здалека сяяв місяць. У кадр увійшли двоє в старовинних костюмах. Перший був у білій лляній мантії з паском, гаптованим золотом і сріблом. Він ніс труну, тоді як інший дивився на нього з відстані. Чоловік у мантії впустив труну на землю і заговорив до другого. Доки вони були зайняті розмовою, з труни піднявся скелет. Озирнувшись і побачивши це, перший чоловік попростував назад і заштовхав скелет до труни. Не припиняючи розмови, він став вдягати його в білі простирадла.
Подих Вітмена застряг у горлянці, коли він збагнув, що чоловік, який несе труну — сам Оґюстен Секюлер. Це він, винахідник, автор і актор в одній особі, виймав скелет із труни, виконуючи певного роду фокуси в театральній манері.
Отримавши вбрання, скелет розпочав грайливий танець. Кількома змахами рук Секюлер обернув скелет на жінку, — яку грала його дружина, Елізабет, — а потім знову на скелет. Слідом за цим скелет почав танути, доки не залишилася лише голова. Вона стала рости й рости, доки не досягла розміру вдвічі більшого за винахідника. Нарешті з голови почала рости шия, наче квітка з землі, і скелет набув свого нормального зросту.
Вітмен і Чарлі дивилися, як головний герой намагається подарувати своїй дружині останній поцілунок. Глядачеві наших днів це здалося б фальшивим, але для тих часів операторські трюки були виконані добре. Остання частина вийшла, мабуть, найкращою: Секюлер намагається поцілувати скелет своєї дружини, але щось іде не так — наче вдарений електричним струмом, скелет пускається в несамовитий танок. Приєднуючись до нього, Секюлер виконує зі скелетом ряд трюків, доки інший у благоговійному страху спостерігає. Незрозуміло було, хто цей інший. З усією ймовірністю то був Джозеф Вітлі, тесть Секюлера, або Фредерік Мейсон, той самий тесля, що допомагав винахіднику сконструювати камери. Вітмен не міг розібрати обличчя при такому зернистому зображенні, але був упевнений, що бачив цю людину раніше.
Основна частина фільму нагадувала ранню кіноверсію «Франкенштейна», зроблену принаймні на двадцять років раніше за офіційну версію Едісона. У сюжеті явно йшлося про мешканця Единбурга, який нещодавно втратив дружину і найняв алхіміка дістати труну, аби спробувати повернути її з мертвих. Але фактично то був фільм про Секюлера, мага кіно, який виконує неможливий трюк зі зникненням на камеру.
Вітмен і Чарлі передивилися його знову, а потім втретє і вчетверте.
— Ну? Що думаєш? Феєрія покадрової зйомки? — мовив Вітмен.
Фільм повністю ґрунтувався на покадровій зйомці, що в ті часи було складно виконувати на великих швидкостях. Однак Секюлер, вочевидь, досягнув тієї гладкості монтажу, що дозволяла використовувати його, навіть коли персонажі бігали й стрибали — так, що це не виглядало абсурдним. Ефекти багатьох зникнень, виконані у чисто ілюзіоністському стилі, все одно вражали, а особливо цього ранку в четвер, у квартирі, що пахла забуттям, у 2002 році — понад сторіччя від створення цієї кінострічки. І як експеримент, і як чарівна розвага, «Séance Infernale» безумовно був успішним фільмом і виразно демонстрував, яким арсеналом засобів володів маг кіно.
— Щось у цьому є.
Чарлі не міг пояснити, що саме, але якась складова цього фільму спантеличила його. Він відніс це на рахунок епохи — будь-яка інновація на такій ранній стадії кіновиробництва, задовго до появи належної знімальної техніки й типового лінійного сюжету, могла здатися неординарною. Проте було й дещо інше.