гра в перевдягання. Він увійшов до спальні й став навколішки біля
свого ліжка. Дістав з-під нього картонну коробку. Схрестивши ноги,
тремтливими руками по черзі перебрав кожну з коштовних
речей, що лежали всередині. Іграшковий ведмедик, якого колись тримала Торі Дерексон; книжка-розмальовка, повна крейдяних
малюнків Сари Вільямз; пряжка від паска Кетрін Лараллі у формі принцеси; маленька снігова кулька (з фігуркою Аліси з Країни чудес усередині) з кишені пальта Кеті Мітчелл; залишки
повітряної кульки Ельcі Бекмен та інші такі само
сувеніри. Два з них найбільше розбурхали його інтерес:
шпилька — досі з кількома волосинами, вирваними, коли
він висмикнув її — з голови Джулії Антоніу; і срібний медальйон, що колись прикрашав шийку Еллі Вітмен. Кожен предмет він тримав по черзі в обох руках, а тоді
пройшов у коридор, що вів до сховища. Спочатку двері не піддалися; це був один із тих днів, коли здавалося, наче цілий світ був проти нього і ніщо не діяло. Буря.
Нехай Буря розбирається з цим. Він вдихнув, струснувся і
відчув, як вона наближається. Не зараз. Він з силою відчинив двері, але навіть у такому стані діяв обережно, щоб не зірвати їх
із петель. Він не хотів цього. Бути розумним. Він перетнув прохід до сховища, обидві стіни якого підпирали дівчата, котрих він колись знав, і дражнили його, як ті маленькі сучки, якими вони
були, коли ще дихали. Часом йому ставало краще просто
тому, що вони були навколо. Але насправді навколо їх
більше не було. Він увірвався у сховище, у якому тримав
ту дівчинку, Пірсон. Він чув, як вона ниє зо страху. Він готовий був привести свій план у дію; подумки міг собі уявити, як вона
виглядатиме з медальйоном і шпилькою.
І коли вже здавалося, що зараз усе стане на свої місця, все пішло шкереберть.
Коли він увійшов до сховища, срібний ланцюжок медальйона
якимось чином заплутався в руці
однієї з дівчат (вони були
скрізь, і хіба не було відчуття, що цілий світ, навіть
ці дівчата, змовилися проти нього?), і це вивело
його з рівноваги. Ланцюжок зачепився за
один із їхніх висохлих
пальчиків; він тріснув. І цього було достатньо для того,
аби Еліот зірвався. Шаленство, лють, гнів і сум’яття
спалахнули разом і змішалися у бездоганну Бурю,
безмежну, прекрасну, страшну й ідеальну, ідеальну Бурю,
Бурю, Бурю — він кричав і не міг зупинитися, а дівчисько
Пірсон рюмсало, а він горлав на неї, кажучи, що збирається
спалити її живцем і що вона волатиме
у полум’ї, а вона все нила, і він хотів спалити її зараз,
він так хотів спалити її, але знав, що мусить зачекати, і в своєму
безумстві він жбурнув медальйон, не звернувши уваги на те,
де саме той приземлився, хоча у самій лише підсвідомості,
завважив що той приземлився на одну з дівчат — на рештки однієї з дівчат,
і він не знав, котрої саме, але вирішив залишити його там,
бо для нього це вже не мало значення — він уже не
хотів дівку
Пірсон, адже прокинулася Буря, починалася Буря, починалася Буря,
починалася Буря, нехай прийде Буря, нехай
прийде, прийде, прийде, прийде Буря. Нехай вона, в біса, прийде.
22
По телевізору у вітальні йшла з вимкненим звуком сцена з фільму. Джорджина Макбрайд знала сюжет. Це був епізод, у якому Шеллі Дюваль змушена визнати, що її чоловік-письменник утратив останню клепку.
Система опалення в квартирі Макбрайд увімкнулася, спричинивши пекельний грюкіт у трубах. Дрижав радіатор, доки клапани прокидалися до життя. Він не виглядав навіть уполовину так ефектно, як «Оверлук», але ж був, чорт забирай, безпечніший.