На екрані Дюваль очікувала побачити перші глави роману, гортаючи сторінки, які гарячково настрочив її чоловік. Натомість вона перечитувала одне-єдине речення, повторюване знову й знову: «Суцільна робота і жодних ігор роблять Джека занудою». «Сяйво» було улюбленим романом Макбрайд, коли та була підлітком. Кіноверсія подобалася їй менше.
Вона клацнула пультом, і телевізор перейшов у режим очікування. Чи не такого типу людину вони шукають? Чи хапається він за сокиру, щоб вломитися крізь дерев’яні двері? Чи розмовляє з уявним барменом?
Вона встала з канапи, перетнула кімнату й поклала руку на радіатор. Надто швидко. Стара добра Джорджина Макбрайд. Стежить за чайником, який ніколи не кипить; саджає лиходія, який згодом преспокійно виходить на волю.
У двері подзвонили. Вона окинула оком безлад на підлозі, а тоді вийшла у передпокій. Навшпиньки наблизилася до дверей, коли подзвонили знову.
Почувся шепіт. Чиїсь пальці прочиняли щілину для листів і газет на дверях. Інстинктивно вона відступила вбік від дверей, притулившись спиною до стіни, а тоді збагнула, як це безглуздо.
— Ти там спиш? — почувся знайомий голос.
Вона безшумно відімкнула засув і ривком відчинила двері. Ґай Джонсон, який дивився крізь щілину для листів, випрямився.
— Слідкуєш за мною? — спитала жінка.
Він усміхнувся до неї втомленими очима. Вона знала, що в нього п’ять справ, які наступного тижня йдуть до суду, і щонайменше стільки ж, які треба оформити і відіслати до завтра, надавши їм хоч якусь видимість порядку. П’ять справ про пограбування, пригадала вона, одне тіло в завулку Ковенант, одна зникла людина під час пожежі в Архіві. Він витер ноги і зайшов.
— Що кажуть, Ґаю? Буде клопітний день?
— Уже зараз суцільне пекло, а ще навіть не обід.
Вона кивнула, погоджуючись. У департаменті карного розшуку бракувало людей, а нещодавнє викрадення неодмінно мало ще більше ускладнити справи.
Жінка запропонувала йому пива, але він відмовився. Вона прибрала журнали з крісла й жестом запросила його сідати. Сама розмістилася на канапі, підібгавши одну ногу під іншу.
— Що відбувається у справі Архіву?
— Брайтнер призначив мене її вести, — сказав Джонсон.
— Тобто тебе візьмуть за зад у разі провалу.
— Боронь боже, детективе Макбрайд. До речі, щойно згадав… — він відчинив валізу й дістав дві чорні теки.
— Щойно з друку, — засміявся він, простягаючи їй. І неспокійно почухав підборіддя. — Сподіваймося, що ніхто у штаб-квартирі найближчим часом їх не шукатиме.
Ці теки могли виявитися справжнім проривом. Вони були її союзником. Завдяки їм вона могла реконструювати події — кроки, мотиви, думки. Та навіть коли вона знатиме, що саме шукає, потрібні будуть час і зусилля. Очі боліли, і вона постійно терла їх, від чого картинка лише розпливалася. Вона розстебнула першу теку і погортала документи. Це був звіт про розслідування справи в Архіві.
— Не розумію, чому ти так за це чіпляєшся. Двадцять чотири години тому ти була одержима випадком у завулку Ковенант. І не кажи, що намагаєшся пов’язати це з твоєю історією про серійного вбивцю. Ще навіть шести годин не минуло після пожежі в Архіві.
Вона не звернула уваги на запитання, лише дивилася на папери.
— На камерах у будівлі щось є?
— З якихось непояснюваних причин на записах із камер бракує цілого шматка. Ми підозрюємо, що це могло статися внаслідок збою в електромережі.
– Є щось корисне на записах близько того часу?
Він всміхнувся.
— Перегорни кілька сторінок і сама побачиш.
Вона взялася гортати сторінки, доки не натрапила на чорно-білу фотографію двох чоловіків, що входять крізь парадні двері будинку. Один із них був низенький і опасистий, обличчя приховував капюшон. Але другого було видно чітко. Вона відзначила про себе його дані: трохи більше або менше сорока, довготелесий, худий, з жалюгідною поставою, наче в маріонетки, великі очі, які здаються ще більшими в окулярах у сталевій оправі, еспаньйолка. Неохайний одяг і допитливий погляд надавали йому схожості з безробітним журналістом.
— Вдалося ідентифікувати їх?
— Охоронець Архіву впізнав ось цього, — сказав він, дивлячись на фотографію. — Його звати Алекс Вітмен. З Лос-Анжелеса, Каліфорнія. Але колишній мешканець Единбурга.
— На нього щось є?
Джонсон вагався, а потім відповів:
— Не хотів би псувати тобі розвагу. Знаю, як ти сяєш від задоволення, продивляючись мої ідеально набрані сторінки.