— Мабуть, я вип’ю пива, — сказав він і потягнувся за бляшанкою «Теннентс» на столі.
Він сунув руку в кишеню свого пальта.
— Хочу показати тобі дещо, — мовив чоловік. І простягнув їй медальйон. На зворотному боці було викарбовано ім’я «СЬЮЗЕН».
— Я скрізь ношу це з собою.
Вона насупилася.
— Твоєї доньки?
— Файф. Святвечір, 1976 рік. Одна з моїх перших справ на цій роботі. Дитина бачить, як її батька забиває до смерті наркоторговець на Гай-стрит. Той тип узяв молоток і розтрощив чоловікові голову через сварку зі своєю подружкою за кілька хвилин до того. Кількома місяцями пізніше справа лягла на полицю. Злочинець зник із лиця землі. Щороку я телефоную тій дитині — тепер уже дорослій — сказати, що я не забув, що досі шукаю. Ось уже два роки, як вона слухавку не бере.
Він відсьорбнув ще пива.
— Деякі люди просто не хочуть будити собаку, Макбрайд. Пам’ятаєш, що завжди каже Марет: мозок — найвразливіший орган.
Макбрайд кивнула. Вона не погоджувалася, але промовчала з поваги до готовності Джонсона поділитися з нею чимось аж таким особистим.
Вона підняла очі від документів і кілька секунд роздивлялася чоловіка. Уявляла, як він жадібно перехиляє чарку за чаркою віскі у безсилій спробі позбутися присмаку смерті в роті.
— Хочеш перекусити, перш ніж поїдеш назад? — спитала вона, зиркнувши на годинник. Він відповів, що справді має вертатися. Потім завагався, наче сперечаючись сам із собою: чи варто ввести її у курс справи?
— Що сталося?
— Домовимось: я тобі цього не казав. За кілька годин буде рейд у будинку Вітмена, — він всміхнувся. — Звісно, чекають на ордер.
Вона мало не розсміялася.
— Зарубай собі на носі, детективе. Ти тепер відповідальний за всі провали.
— Я повернуся по обіді забрати документи, — сказав він.
Вона кивнула.
— Я тебе не підведу.
Він узяв ще одну пляшку зі столу — якесь американське пиво — і відкрив за допомогою запальнички, а тоді простягнув їй. Потім підвівся зі стільця й повільно попростував до дверей. Зупинився.
— Я не боюся неприємностей, Макбрайд. Просто хвилююся за тебе.
— Зі мною все буде гаразд, — сказала вона і всміхнулася.
— Бережи себе.
По радіо Етта Джеймс замовляла «одну за свою крихітку і одну на дорогу».
Коли пішов Джонсон, Макбрайд визирнула у вікно. Единбург дихав, як робив це сотні років. Дощ важко барабанив по брукованих вулицях, вітер розносив його по дахах, створюючи завісу рідкого срібла. Навіть у тумані мжички — і особливо тоді — душа міста гордо крокувала вулицями, і видно було, як примарне видиво ширяє над вежами й дахами, чути було відлуння його кроків у проходах і кам’яних арках. То були не зловісні ворожі привиди, які тягали щось важке брукованими алеями і спіральними сходами, — то були привиди відсутності і втрати, і сяйво, що висвітлювало їхні контури, було запозичене і видиме лише доти, доки погоджуєшся надавати їм видимість власною уявою. Наче очі доктора Т. Дж. Екльберґа. Ось чому мешканці цього міста були такими щасливчиками і навіть не здогадувалися про це. Студенти, що сміялися дорогою до своїх гуртожитків, гультяї, що стріляли цигарки, безхатченки у дранті, що сиділи біля підніжжя сходів Плейфейра — жоден не розумів скарбу, поряд із яким дихав.
За мить її погляд звернувся до квартири. Вона дивилася на теки, питаючи себе, чи встоїть перед спокусою. Пачка цигарок лежала на столі у вітальні.
«Чорт забирай, Ґаю. Це саме та річ, якої ти не повинен лишати у мене в квартирі».
Вона окинула її поглядом: спокуса здавалась непереборною. Узяла до рук теки, намагаючись зосередитися, раз у раз крадькома поглядаючи на пачку. Нарешті схопила папірець і переписала з теки адресу. А тоді взяла пачку і попрямувала вниз.
Спускаючись від площі Святого Ендрю, вона зупинилася на вході в сади на вулиці Принцес-стрит. Туман досі не розвіявся. Кілька людей проходили повз універмаг «Дженнерз» і крамниці. Хоробра парочка сиділа на лаві, і чоловік скаржився дружині, що немає голубів або канадських білок, аби погодувати їх крихтами. Хтось читав суботню газету.
Що, узагалі, за один цей Вітмен? І як він з усім цим пов’язаний?
Майже над цілим містом височів замок, його прапор бадьоро тріпотів на вітрі. Ґотична вежа монументу Скотта вказувала вірянам «правильний» напрямок. Якась родина намагалася сфотографувати монумент. Несуттєво, з якого приводу встановлено пам’ятник, аби тільки познімати його на дорогий фотоапарат. Стільки часу тинятися довкола й зовсім не помічати сутності, що лежить в основі всього. Цими днями місцева аура містила не лише строкаті спідниці, пісочне печиво, віскі й замки. Чи вітер уже розніс новину про зниклу дівчинку? Чи можуть вони уявити, що серійний убивця розгулює на волі? Навіть Департамент карного розшуку не встиг з’ясувати його особу.