— Моя донька, — нарешті промовив він, вказуючи в бік своєї квартири. — У неї важкий напад астми.
— О, Боже мій! Хочете, я викличу когось? Швидку!
— Ні, ні, — сказав він, хитаючи головою, — це я вже зробив. Просто треба, щоб хтось побув із нею, доки я все підготую.
— О, звісно, — вона нібито опанувала себе, схопила з полиці сумочку і ключі, а тоді згадала про щось. Метнулася до вітальні.
Еліот чув, як вона каже доньці:
— Мама буде по сусідству, люба. Повернуся за кілька хвилин, гаразд?
Він посміхнувся, наче голодний вовк.
— Як її звати? — спитала вона, зачиняючи й замикаючи двері своєї квартири. Вона поклала ключі до кишені й вийшла до нього в коридор.
Він відчував, як вона дихає зовсім поряд, і насолоджувався цим. Хотів вдихати її подих, наповнювати себе ним. Хотів поглинати його й відчувати, як той розтікається його тілом, наче лише це могло зцілити його, зібрати знову докупи. Зробити тим, ким він мав бути. Він прагнув цього живого ароматного подиху, що пронизував її довге чорне волосся, яке спадало вздовж усієї спини, подиху, що живив ці зелені очі — з тих, що змінюють колір залежно від кількості сонячного світла; подиху, що виходив із пор її блідої тонкої шкіри і пухких криваво-червоних губ. Він подивився на її вбрання — сині джинси й сорочка навипуск, і кросівки «Олл Старз» — він мав враження, що все, що б вона не надягла, виглядатиме завеликим на її тендітному тілі.
«Зроби мене тим, ким я маю бути».
Побачивши її обличчя, Еліот зрозумів, що від нього чекають відповіді. Він кинув на неї швидкий оцінюючий погляд. Потім, збагнувши, про що вона каже, відповів:
— Аманда. Доньку звати Аманда.
— Прекрасне ім’я, — сказала вона.
— Я водив її сьогодні пити чай до цього чарівного кафе на Драммонд-стрит. Їй там так сподобалося… Та, гадаю, хвилювання і повернення пішки відібрали в неї дух.
— О, я знаю, про що ви кажете. Я з цим постійно стикаюся. Це називається чорний…
Певно, вона зрозуміла, що він підійшов надто близько до неї, адже ворухнулася. Але було надто пізно. Він встиг дістати з кишені ножа.
Вона була така здивована, що не видала ні звуку. Все відбувалося наче в уповільненому кіно. Він притиснув ножа до її хребта і підштовхнув її вперед. Гнав її сходами вниз, наспівуючи свою мелодію.
Нарешті привів її до сховища, а тоді ривком зачинив двері, увійшов, переконався, що вона досі на місці, й замкнув. Тепер вона належала йому, і це збуджувало. Її обличчя було геть біле — справжня відрада для очей. А очі жалісні й налякані. До певної міри це було навіть кумедно. Вона просто дивилася на нього, чекаючи.
Усе було дуже тихо тут, унизу, наче сухого літнього дня в тіні дерева. Вона так затремтіла, що ледве могла йти. Він опустив долоню їй на плече, а тоді взяв за руку, щоб утримати її на ногах. Вони йшли, але жінка не відчувала ніг.
Вона крутнулася, намагаючись тікати, але він схопив її ззаду за волосся, розвернув обличчям до себе і підняв за волосся вгору — зараз вона ледь торкалася підлоги пальцями ніг. Біль був нестерпний. Усе, що вона могла, це намагатися копнути його і бити кулаками по руці. Вона верещала так гучно, як тільки могла.
Вільною рукою він затулив їй рота і сказав:
— Тут, унизу, нас ніхто не почує.
Дістав із кишені ватну подушку і притиснув до її носа й рота. Йому здалося, що він відчуває запах диму, попри те, що вогню не було. Вона пручалася, наче маленький звір. Але була заслабкою, така крихітка.
Вчепилася в руку, що тримала її, і спробувала підтягнутися вгору, щоби зменшити тиск на свій скальп. Він став повільно опускати руку, доки її ноги не торкнулися підлоги. Один із капців злетів, коли жінка намагалася буцнути його, тож вона втратила рівновагу й завалилася назад. Приземлилася на сідниці біля підніжжя сходів. Сиділа й дивилася на нього, доки починав діяти хлороформ, і тремтіла так, що зуби цокотіли. Жах оволодів нею лише тоді, коли жінка збагнула: він бачив, як вона поклала ключі від квартири в кишеню, а її донька Лілі вдома сама. Вона бачила яскраве сяйво позад його голови, а його обличчя проступало темним силуетом.
Він прошепотів у темряву:
— Ти коли-небудь бачила пожежу, любове моя?
25
Це місце смерділо вуду.
Вони сиділи в популярній студентській забігайлівці на розі Ніколсон-стрит і Драммонд-стрит. Це була похмура, утикана тотемними стовпами кав’ярня, де часто писали з помилкою «капучино» на дошці меню за шинквасом. Прикраси в етнічному стилі доповнювалися схожими на дрова лавами, незручними для сидіння, проте інтер’єр був теплий і затишний, втілюючи варіацію на тему ергономічного лісоматеріалу у вигляді дивакуватих сидінь і столів au naturel.