Ховаючись від дощу, Вітмен і Чарлі забилися в куток. Вітмен дивився на друга: очі налиті кров’ю, зуби цокотять, дріж потроху пробирає кінцівки.
— Що нам тепер робити? — без кінця повторював Чарлі.
Вітмен мовчав.
Їх перервав писк мобільного телефону Вітмена. Він глянув на екран, очікуючи побачити номер Вальдано, але цей номер починався на 0313 — місцевий. Він відповів.
Чоловічий голос спитав, чи може поговорити з містером Алексом Вітменом.
— Хто це?
– Ім’я мого клієнта Каспер Ґатмен.
— Гадаю, він не хоче, щоб я знайшов його зниклу пташку?
— Ви маєте дещо у своєму розпорядженні, що його дуже цікавить.
— Йдеться ж не про мою неземну вроду, так?
— Фільм, містере Вітмен.
— Не знаю, про що ви кажете.
— Фільм. Мій клієнт може запропонувати інформацію про фільм, дуже важливу для вашого… дослідження.
— Про яке дослідження ви кажете?
— Я припускаю, що ви вже виявили приховані кадри на плівці?
Вітмен не відповів.
— Ви, звісно, розумієте, що фільм неповний, — продовжував співрозмовник.
— Про що це ви?
— Останніх п’яти кадрів бракує. Вони тут, у мене. Фотографії маленької дівчинки. Вона може навіть нагадати вам декого.
Вітмен мовчки видихнув у телефон. Він збагнув, що чоловік уже не каже про клієнта, він каже «я», «у мене».
— Звідки вам відомо про останні кадри?
— Тієї копії, що у вас?
— Так?
— Це я залишив її вам. Ви ще досі там, містере Вітмен?
— Слухаю.
— Я розумію, ви маєте угоду з доволі заможним клієнтом. За розірвання цієї угоди я можу надати вам решту кадрів і кругленьку шестизначну суму. Зайве казати, що оригінальну паперову плівку я залишаю в себе.
— Не думаю, що ви якось пов’язані з мертвим каталонцем.
— Перепрошую?
— Нащо я вам потрібен?
— Мені потрібна допомога з розшифровуванням кодів.
— Нащо воно вам? — спитав Вітмен.
«Коди? — здивувався він. — Які ще коди?»
— Це вже вас не обходить.
Вітмен зважив свої варіанти.
— Годинник цокає, — нагадав чоловік.
— Назвіть місце.
— Він казав щось про код. Що йому потрібна допомога.
— Кого це колише? — відмахнувся Чарлі. — У тебе вдома труп Нестора!
— Можеш вийти з гри, якщо хочеш. Я маю залишитися і все з’ясувати.
— Цікавість до добра не доведе, Алексе. Як на мене, нам треба стерегтися.
Його досі тіпало.
Вітмен спробував віджартуватися, сподіваючись, що його розслаблений стан заспокоїть друга.
Чарлі кивнув у відповідь.
— Хочеш, щоб я пішов із тобою?
— Ні, я зателефоную, коли закінчу.
На вулиці було повно студентів з утомленими очима, щойно зі Старого коледжу; дітей зі скейтбордами, в мішкуватих штанах, щойно куплених у «Фліпі»; прихильників дешевої їжі з повними животами харчу з китайського буфету через дорогу; сліпий, що чекав на світлофорі. Вітмен стежив, як загоряється червоне світло, і почув відлуння звукового сигналу — акустичного провідника для допомоги тим, хто втратив зір. Сліпий почав переходити вулицю, рухаючи ціпком з боку в бік, намацуючи дорогу. Частота допоміжного сигналу ставала все вищою, але чоловік мав достатньо часу перейти на той бік.
Вітмен підвівся, мало не перекинувши своє горнятко кави.
— Ми маємо потрапити до бібліотеки. Негайно.
— Тебе раптом на читання потягнуло?
— Пам’ятаєш хлопавку? Ну, «доміно»?
— Так.
— Це не те, що ми думали.
— А що це?
— Шрифт Брайля, — сказав Вітмен. — Цей сучий син вклепав у фільм код азбукою для сліпих.
Вони перетнули вулицю, повернувши на Чемберз-стрит. Біля Національного музею Шотландії звернули прямісінько на міст Георга Четвертого.
Три ворони сиділи рядком на даху павільйону Единбурзької публічної бібліотеки, ще дві трохи поодалік описували кола біля восьмикутного ліхтаря, і все під попелясто-сірим небом.
Вітмен і Чарлі сиділи за комп’ютером на першому поверсі бібліотеки. Чарлі зняв із полиці кілька книг. З’ясувалося, що їм потрібна лише одна — під назвою «Коротко про шрифт Брайля» автора Кіоко Тошіего.