За сигналом Макбрайд усі троє кинулися навтьоки. Люди навколо розступалися, ошелешено дивлячись на них.
— Сюди, — сказала Макбрайд і дала знак Чарлі й Вітмену звертати праворуч, на кам’янисту стежку, що вела в тунель Колтон.
Вони чули крики позаду. Двоє здорованів гналися за ними.
— Чудовий хід, Серпіко, — мовив Вітмен, уже видихаючись. — Двоє типів за один день. Можеш собою пишатися. Гадаю, третього чекати не скоро?
— Три — моє щасливе число, — сказала Макбрайд, всміхаючись крізь стиснуті зуби.
— Стійте, або стріляємо, — гукнув один із переслідувачів.
Але Вітмен із товаришами продовжували тікати, розштовхуючи людей на вулиці. Їхні черевики глухо тупотіли по бруківці.
Над головами прогримів грім. Хлинув дощ.
Вітмен почув коротке сопіння в себе за спиною: Чарлі вже задихався. З його комплекцією… мабуть, це була не така вже добра ідея.
За ще кількасот кроків вони вбігли в тунель, що мав вивести їх аж до надр Колтон-Гіллу.
Вітмен чув бандитів позаду себе. Як довго вони зможуть тримати цей темп? Шрам на правому боці занив.
— Ну ж бо, ну ж бо, хапай їх, хапай!
Вони вбігли до тунелю. У шаленому темпі, на бігу Вітмен вів рукою по стіні, відчайдушно намагаючись знайти двері, лазівку, вихід із цієї божевільної гонитви.
Позаду до інших головорізів приєднався бровастий. Він виглядав не надто задоволеним.
Вітмен розкинув руки на рівні плечей, щоб утримати рівновагу. Його подих зі свистом виривався з легень у зимне единбурзьке повітря, клублячись і звиваючись перед обличчям. Кров застигла — різко впало надходження кисню, і молочна кислота у підвищеній концентрації розбігалася по нижніх кінцівках.
Найкраще серед трьох підготовлена фізично, Макбрайд рвонула вперед на повній швидкості. Озираючись, вона кликала Чарлі й Вітмена ворушитися хутчіше, попереджала, що негідники наздоганяють.
«Мої ноги відмовлять будь-якої миті, — думав Вітмен, — і нас упіймають і вб’ють, і це вже не матиме значення, бо я знову підвів тебе, Еллі».
— Стійте, або стріляємо!
Макбрайд почула, як один із них називає її ім’я, кажучи іншим пильнувати, бо «сучка озброєна теж».
— Вперед, вперед, ми в безпеці, — підганяла вона Вітмена. — Не бійтеся, вони не стрілятимуть.
Переслідувачі відкрили вогонь.
— Та ти що? — видавив Вітмен крізь зуби, хоча й знав, що Макбрайд його не чує.
Одна з куль пролетіла повз них і розбила шибку. Чарлі вискнув.
— Принаймні стріляють вони хріново, — зауважив Вітмен.
Він гадав, що всередині тунелю вони будуть у безпеці, але ситуація була вкрай невиграшна.
Бандити вже дихали їм у потилицю — майже наздогнали.
«За лічені секунди вони дістануть Чарлі, — подумав Вітмен, — а тоді тобі доведеться відстати. Хіба що ти таке боягузливе лайно, що не допоможеш другові. Ти навіть власній родині не допоміг — як ти, в біса, смієш називатися людиною?»
Він перечепився об камінь і полетів на землю, прикусивши язика. Потім встав і побіг далі, відчуваючи в роті присмак крові. Від штанів відірвався клапоть на рівні коліна.
Мусив рухатися швидше.
Їхня зброя була напоготові, і скоро вони будуть у зоні досяжності. Він чув вигуки Чарлі й кликав його бігти швидше.
Коли позаду пролунали постріли, Вітмен знову пригнувся, послизнувшись при цьому на бруківці й незграбно повалившись на якісь рейки в ніші кам’яної стіни.
Під супровід пістолетних пострілів він відчув те, чого ніколи в житті не відчував: те особливе враження, коли куля пролітає поряд із твоїм тілом. Почувся звук шипіння, наче удар батогом, і куля пішла глибоко в бруківку, здійнявши хмару пилу. Кров закипіла, Вітмен відірвав своє тіло від землі і встав. І, попри біль та виснаження, вистрибом кинувся навтьоки.
Довго бігти йому не довелося.
Пролунав постріл, а тоді щось глухо впало на землю.
Однією парою ніг менше вистукувало по бруківці.
Вітмен обернувся і побачив на землі Чарлі.
Той був у крові.
Вітмен зупинився. Він дивився на друга, що лежав перед ним; і здавалося, наче сам мозок волає йому: «Тікай!», але заклик не доходив — щось стояло на шляху, щось тримало його біля Чарлі всередині тунелю.
Він чув, як кричить Макбрайд, і бачив, як вона підбігає, намагається відтягнути його. Але було вже пізно. Переслідувачі були за кілька метрів від них. Усе скінчилося.
Вони наставили зброю на Вітмена й Макбрайд. Окрім закривавленої пики бровастого — тієї брудної посмішки в бурих плямах — Вітмен нічого не помічав. Один із них заговорив, але Вітмен не розумів.