— Рік тому в газеті була стаття про це місце, — згадала Макбрайд. — Там сказано, що її викупила якась компанія, і тепер її реставрують, перетворюють на атракціон для туристів — привиди, духи і все, як звичайно.
— Ми маємо потрапити у цей завулок, — сказав Вітмен. — Сьогодні.
— Вам знадобиться хтось, щоб відчинити двері, — сказав Анрі, дивлячись на Вітмена. — І ліхтарики. Зрештою, там унизу темно. Як і завжди у схованках.
— Схованках? — перепитав Чарлі.
— Звісно, юначе. Завулок Мері Кінґ існує лише під землею, — сказав Анрі. — Він похований під містом.
Частина V
6 грудня
31
Он де вона.
Коли детектив-інспектор Ґай Джонсон починав стеження за нею, він цього не очікував.
Пригнувшись у тіні, він спостерігав, як його напарниця йде через міст Георга Четвертого в супроводі двох типів — обидва підозрювані у справі пожежі та зникнення в Архіві. Не схоже було, щоб ці двоє погрожували їй, і це стривожило Джонсона. На мить він замислився, чи не можуть бути вони спільниками Макбрайд у якихось темних справах.
Він витягнув мобільний і набрав її номер. І в ту ж мить побачив, як Макбрайд дістає з кишені телефон. Вона кинула погляд на визначник номера, а тоді натиснула кнопку. На тому кінці лінії увімкнулася голосова пошта.
Коїлося щось дивне. Останнім часом він засипав її дзвінками і SMS-повідомленнями, питаючи, що сталося, але вона так і не відповіла.
Потім з’явилися ті троє. Він бачив, як уже деякий час вони йдуть по слідах Макбрайд та інших. У душі він раптом відчув такий жах, що ледве міг зберігати спокій. Але він примусив себе: ще був не час. Він зрушить із місця, лише коли з’ясує ситуацію. А це буде вже скоро. Він вирішив і далі триматися в темряві й спостерігати за кожним їхнім кроком. Продовжувати стеження до слушної миті.
Його напарниця у великій небезпеці. Він відчував це.
Довгий серпантин дерев’яних сходів вів їх углиб твердої скелі. І доки вони все нижче й нижче спускалися вертикальним тунелем, звуки зовнішнього світу танули в безвісті. За деякий час сходи закінчилися, і горизонтальний зміїстий коридор повів їх далі у темряву. Йти можна було лиш в один бік. Єдиним звуком було відлуння їхніх кроків і крапання води. Гладкі заокруглені стіни тунелю було достатньо високі, щоб іти не пригинаючись.
Без жодного попередження тунель зробив різкий поворот, і на мить Вітмен подумав був, що вони потрапили в глухий кут. Але потім відчув, як щось куйовдить йому волосся — прохолодний вітерець із лівого боку. Макбрайд підняла ліхтарик. Ще один коридор зі сходами вів униз.
Нічого з донині чутого про це місце не підготувало Алекса Вітмена до такого видовища. Зіткнувшись зі зростанням торгівельної конкуренції з боку мальовничого і просторого Нового міста, у 1753 році місцева влада вирішила збудувати свій, надсучасний для тієї пори торгівельний центр у стилі короля Георга — Королівську біржу. Проблема полягала в тому, що вони збудували його понад іншими вуличками, серед яких був завулок Мері Кінґ. Ті вулички стали фундаментом для будівництва і зрештою перетворилися на герметичну часову капсулу.
Величезна підземна порожнеча відкрилася Вітмену практично незміненою. Крихкі стіни й маленькі будиночки тягнулися по краях цієї печери.
У повітрі навіть не пахло життям. Недолуга сітка вузеньких проходів зміїлася між занепалих жител. Наче стовпи пилу, здіймалися незліченні колони невиритої землі, підтримуючи високо над ними ґрунтове небо.
«Місто мертвих», — подумав він із сумішшю захоплення й жаху. Вони йшли далі, все глибше занурюючись у звивисті вулички.
Одного разу він перечепився об каміння і мусив схопитися за руку Макбрайд.
— Усе гаразд? — спитала вона, але Вітмен промовчав. Його тривога зростала.
Він дістав із кишені пляшечку кодеїнових пігулок і проковтнув одразу дві, чекаючи, доки холодний піт і тремтіння в руках минуть. Іншого шляху бути не могло. Він знайде підказки. Знайде свою доньку.
Вони були вже глибоко в тунелі, оточені з усіх боків тисячами тонн суцільного каменю, що підтримував звивистий лабіринт дерев’яного риштування. На взутті залишалися брудні розводи від води зі старих калюж. Трохи далі тунель поглинав звуки вовтузіння щурів, що гризли й дряпали каміння.
— Це тут, — сказала Макбрайд. Вітмен подивився вперед. Завулок Мері Кінґ. Прохід між будинками, якому не видно було кінця, під крутим нахилом вів у темряву. Права стіна рясніла входами до інших завулків. З іншого боку стіни прикрашали іржаві водостічні труби. Ознаки реставрації виднілися скрізь: тюки з цементом, риштування, відра й лопати. Прохід був достатньо широкий, щоби вмістити чотириколісний віз. Тьмяне світло огортало їх, але далі коридор поринав у темряву. З чорної порожнечі віяло вогкістю — тривожне відчуття, якщо опиняєшся глибоко під землею. Вітмен майже фізично відчував вагу ґрунту й каменю, що нависли у нього над головою.