— Ми просто під Кокберн-стрит, — сказала Макбрайд.
Нерівні вулички були вузькі й темні, вимощені хіба що утоптаною землею, а вздовж стін тягнулися незапалені крихітні олійні лампи. Вони зазирнули крізь вікно: кімната була під склепінчастою стелею, штукатурені стіни корінилися в земляній підлозі. Зі стелі звисали залізні гаки. На стінах висіли пилки.
Чарлі ледь стримав зойк.
— Не будь дитиною, — сказала Макбрайд. — Мабуть, крамниця м’ясника.
— Ти впевнена?
Вона похитала головою.
— Анрі казав, що коли чума спустошила місто, вони замурували завулок з усіма людьми всередині й підпалили його.
— Звучить надто зловісно, щоб бути правдою, — сказала Макбрайд.
Вітмен здригався від самого лише припущення, що тут могли спалити людей живцем. Хай там як, але перелякані жалісні крики колись пронизували це повітря, і жертви падали у зміїстих проходах від страшної чуми. Страхітливі фігури у пташиних масках, вдягнені у важкі шкіряні плащі з капюшонами, лікували виразки і нариви прикутих до ліжка дітей, доки їхні матері лежали поряд і їхня шкіра вкривалася чорними плямами. Тіла, уже здолані чумою, чекали, доки їх віднесуть «збирачі нечистот» — команда прибиральників. Чума паралізувала Единбург і забрала понад половину населення.
— Згідно з мапою Анрі ми маємо повернути праворуч… отут.
— Обережно, — застеріг Вітмен.
— То ми шукаємо… дзвони, я так розумію? Дзвони, що ніколи не б’ють, на жалобний плач яких… і що там далі за текстом.
— Звучить як ритуал. Якась церква чи місце поховання.
Вони увійшли до кімнати. Полиці, драбини і сходи. Блищало скло. Пил лежав горами. Крихкі поверхні стін частково були обклеєні шпалерами, на вбиральнях виднілися трьохсотрічні рослинні та інші мотиви, нанесені за допомогою трафарету. Збереглися астрагали на овальних вікнах, оточені пласкими багетами й увінчані відкосами або обробленим камінням. Передпокої прикрашали невелика кількість ліпнини й ґобеленів. Серед іншого були залишки камінів і вбудованих шафок. Дубові панелі геть згнили.
Чарлі провів пальцями по гіпсу.
— Оригінально. Красиво.
Макбрайд уважно придивилася до нього.
— Так. Зазвичай це виготовляли з людського попелу.
— От чорт!
— А це що за діра в підлозі? Нащо вона?
— Вгадай.
— От лайно.
Вона кивнула.
— Так, саме лайно.
— Він казав «позаду завулка Аллана», так? Це отам.
Вони підійшли до порога й зупинилися. Те, що колись було завулком Аллана, тепер перетворилося на руїни, поховані під заваленим будинком. Суцільні груди уламків, які з часом набули ґротескної багатокутної форми. Тяжкий, щільний, твердий базальт, затягнутий плівкою бруду. Суцільний. Непроникний. Невдача дивилася їм просто у вічі.
Вітмен поклав долоню на тверду масу. Штовхнув. Та не ворухнулася. Вітмен заплющив очі.
— Ми повинні потрапити туди. Має бути кружний шлях, — сказала Макбрайд.
Вітмен повільно похитав головою, не розплющуючи очей.
— Лише якщо у тебе в кишені діамантове свердло.
А потім:
— Поглянь на мапу. Це єдиний вхід. Але тут нічого немає. Абсолютно нічого.
— Не можна здаватися, — сказала Макбрайд. — Ми мусимо знайти когось або щось. Якусь допомогу. Я можу зателефонувати комусь, хто знається на будівництві — може, вдасться доправити сюди обладнання для розкопок.
Вітмен насуплено глянув на неї, хитаючи головою.
— Не вийде, Серпіко. Що, на твою думку, вони зроблять, дізнавшись, що хтось вломився у це кляте місце? Нові замки, охорона та все інше. Ми встрягли по вуха, як можна встрягнути під землею.
Вітмен вийшов із кімнати, стискаючи голову руками. Він не передбачав можливості поразки. Не такої. Не тепер, коли вони були так близько.
Запустив пальці у волосся, обмірковуючи можливі варіанти. Здатися поліції? Не може бути й мови. Вони не матимуть жодного шансу. Сісти на пором до Зебрюґґе? Можливість екстрадиції спала йому на думку, і він спробував відмахнутися від неї. Вони мусили тікати. Кинути цю лягаву і забиратися з клятої діри.