Він відчув позов нудоти і сперся рукою на гіпсову стіну.
Боже, як він утомився.
«Як мені виплутатися з цього? — думав він. — Як витягти Чарлі?»
І вже вкотре він підводив свою доньку.
На іншому боці кімнати стояла Макбрайд, розмірковуючи. Чарлі сидів на землі.
— Що нам робити? — шепотів він.
— Не знаю, Чарлі.
Вітмен прибрав руку від гіпсу. Пил розлетівся на всі боки. Він відчув, що зараз чхне, і підніс руку ближче до рота. Аж тут збагнув, що чхати вже не хочеться, і побачив пильний відбиток на долоні. Відбиток рослинного візерунка зі стіни.
Квітка.
Дзвіночок.
Дзвін, що ніколи не б’є.
— Трясця твоїй матері, — промовив він.
— Пилюка тут просто нестерпна, — погодилася Макбрайд.
Він похитав головою, всміхаючись.
— Ні-ні, пил — це прекрасно, Серпіко. Кажу тобі, це прекрасно.
Макбрайд і Чарлі підступили ближче до нього. Він показав їм долоню.
— Що?
— Не бачиш? Це дзвіночки. Чортові дзвіночки. Квіти.
— Дзвони, що ніколи не б’ють, — мовив Чарлі. — Чорт забирай, Алексе, ти геній.
— Що це означає? — спитала Макбрайд. — Якщо припустити, що ти маєш рацію?
— Це означає, що наше наступне слово — це кляті «дзвіночки», — Вітмен клацнув пальцями. — Гайда чаклувати.
Чарлі вже розкрив теку і щось несамовито строчив. Здавалося, поранення залишилось далеко в минулому — його рука виводила рядки в блокноті без жодного натяку на тремтіння. До них знову пошепки звертався Секюлер.
Любий мій спостерігачу, незабаром ви знайдете тягар, який я сховав. Мене лякає усвідомлення, що існують ті, хто бажає відібрати мій винахід і привласнити його собі — у таких ситуаціях легко укладається союз між жадобою та злом. Я планую сісти на потяг, однак не впевнений, чи доставить він мене до місця призначення. У випадку, якщо ні, ця рухома картина стане неспростовним доказом того, що сталося.
Я досі пам’ятаю ту злощасну ніч, коли, захоплений у полон самим злом, прокинувся в темряві зв’язаний, нездатний ворухнутися. Та коли мої очі призвичаїлися до мороку кімнати, мою увагу привернула жахлива обставина. Я був у власній майстерні. Переді мною була моя мила чарівна дівчинка, прив’язана до стільця. Біля неї стояв Карлайл Істроу. Але поряд із ними, там, де нікого не було помітно раніше, був чоловік в усьому чорному. У своїй розгубленості я прийняв його за священика. Він мав хлоп’яче обличчя й налиті кров’ю блакитні очі, його голову вінчало сніжно-біле волосся, що спадало на чоло. Приглушеними голосами вони з Істроу перемовлялися, і я збагнув, що ці двоє домовляються, як звести мене зі світу. Це вони викрали мою Зої. Істроу жестом запросив його наблизитись, якщо хоче. А тоді чоловік підійшов, щоб узяти зі стола якийсь предмет і покласти до своєї сумки. Я збагнув, що цей предмет — один із моїх проекторів! І коли чоловік обернувся, світло впало на його обличчя. Це був Томас Едісон. Він крав мою роботу — мої камери, мої проектори. Він фамільярно кивнув мені своїм міцним підборіддям на знак привітання, я побачив визнання в його темних очах — і збагнув, що ці двоє вчинили свій злочин як частину угоди: Едісон бажав мій винахід, Карлайл міг надати його, зрадивши мене. Я одразу почав вимагати, аби вони розв’язали мене і мою доньку. Едісон розсміявся. Моя Зої плакала.
Маленькі тендітні ніжки Зої відбивалися в дзеркалі. Карлайл посміхався. Він залишив свою люльку на підлозі (він завжди курив безперестанку), щоб звільнити руки, і зайняв місце поряд із нею. Одна з моїх камер стояла поряд зі мною, знімаючи цю жахливу тортуру.
У моїх думках панувало безумне шаленство — зловісний ненаситний лемент. У темряві я побачив усю структуру, розгорнуту перед моїми очима: обоє сиділи перед маленькою складаною камерою. Я збагнув: те, що вони бачать перед собою всередині цієї камери, — не вікно. Це було дзеркало. Я зробив висновок, що це було прозоре дзеркало, крізь яке можна бачити. Інше дзеркало містилося на стінці камери — обернуте до них і до першого дзеркала. Я вже був знайомий із цими дзеркалами, адже раніше Карлайл відкрив мені їхні містичні властивості. Він придбав їх у чаклуна зі Свічкарного ряду і стверджував, що матеріал, з якого вони виготовлені, узятий із патериці самого майора Томаса Вейра. Вейр був відставним офіцером, серйозним чоловіком похмурої зовнішності, який завжди ходив із чорною патерицею і творив молитви з ревністю, викликаючи благоговійний захват у своїй спільноті. Посеред церковної служби він раптом підвівся й зізнався, що перебував на службі в Диявола і мав кровозмішні зносини зі своєю незаміжньою сестрою. Зрештою його засудили до задушення й спалення. Патерицю в нього відібрали, адже стверджували, що її подарував йому сам Диявол і що вона є знаряддям жахливої сили.