На той час вона по-справжньому зрозуміла, що опинилася в його владі. У дверях не було отвору для ключа. Вочевидь, звідси їх було годі відчинити. Щоночі вона бажала, аби ці двері відчинилися, а її пута чарівним чином зникли, і тоді вона накинулася б на нього, била б до втрати свідомості, а відтак вирвалася б на білий світ.
А потім двері без замка відчинилися. Він увійшов і розв’язав її. Закинув на плече і виніс із того жахливого місця до своєї квартири.
Першою її реакцією були сльози.
Вона дякувала Богові, що жива. Була боягузкою і не хотіла вмирати. Ніколи в житті вона не усвідомлювала, як палко прагне жити.
«Байдуже, що він робить, — думала вона, — тільки б моя донька була жива».
На ту мить, коли він стояв над нею, вона згадала, як хотіла, щоб їй стало зле, і боялася задихнутися від кляпу. А тоді їй справді стало зле.
Увійшовши до кімнати, він просто стояв із недолугим виглядом. І тоді, побачивши його в напівсвітлі незачинених дверей, вона одразу впізнала цього чоловіка. Її сусід. Наче знаючи, про що вона думає, той зашарівся. Як скоро дізнається Анжела, Еліот червонів часто.
«Високий, худий… довготелесий», — радше так, із біло-рожевими руками, які можна було прийняти за хлоп’ячі. Порожнє обличчя, поріділе волосся без блиску. Увесь такий рихлий, цілковите ніщо. Навіть мова його була незграбна, зіпсута словами, що вимагають додаткового підтвердження самих себе — через кожне речення лунало «вибач». Тривалий час він потайки переслідував її, спостерігаючи за нею і її донькою.
Перше, що він сказав: її донька в безпеці. Вона спить. Якщо Анжела добре поводитиметься, він дозволить їй побачитися з нею.
А потім вона пригадала стукіт у двері, чоловіка, що виманює її з квартири, збрехавши про напад астми у його доньки…
«Чи знатиме хтось, якщо я помру?»
А він був у піднесеному настрої від того, що перейшов до реалізації свого Грандіозного плану…
Анжела виглядала слабкою, схвильованою, та начебто розуміла, що з нею все гаразд і хто такий Еліот. Її погляд, цілком нормальний, постійно слідував за ним по кімнаті, і це заспокоювало Еліота. Він подумав, що найгірша, найскладніша перешкода вже позаду. Прийняття і все таке.
Вона обернулася і скосила єдине око, яке не розпухло так, що вже не відкривалося. Дивилася в кімнату, тьмяно освітлену відкритим каміном. Це могла бути додаткова кімната звичайної квартири: оббиті стільці з високими спинками в двох кутах, настільні лампи обабіч ліжка під балдахіном.
Штатив із дерев’яним проектором, спрямованим у бік каміна.
Цікаве видовище, і навіть більше того. Вона була наче сонна. Сорочка Еліота була завелика для неї, одне плече оголилося, волосся спадало набік. Нічого брудного, зовсім ні. Еліот був у захваті бачити її такою. Наче вона знала, хто її господар. Це породжувало в ньому різні думки.
Вона розмовляла хрипким тихим голосом. Сказала, що їй холодно. Еліот дістав куртку. Натягнув їй на плечі, розгладив і відпустив. І, роблячи це, м’яко торкнувся її рук, і обоє відчули холодок уздовж хребта.
Він прив’язав її. Жінка не опиралася. Сказав, що залишиться з нею і відтепер доглядатиме її.
Вона знову почала плакати. Це був не звичайний плач — вона просто сиділа з байдужим обличчям, і її очі наповнювалися сльозами, наче вона не усвідомлювала цього. Потім вона сказала: — Будь ласка, не вбивайте мене.
А Еліот відповів:
— Я не збираюся тебе вбивати.
І посміхнувся їй.
— Не будь дурненькою, — сказав він. — Ти моя споріднена душа. Нам долею призначено жити довго й щасливо разом.
— Я нікому не скажу, будь ласка, відпустіть мене, будь ласка, я нікому не скажу.
Жодної відповіді.
— Будь ласка, не вбивайте мене, — і потім знову: — Будь ласка, не вбивайте мене.
І знов те саме, і так щоразу, хоч Еліот і казав їй припинити. Та, схоже, вона його не чула.
Не розуміла.
Здавалося, що зараз слушна мить. Тож він установив проектор зі старовинними фільмами, знайденими у підвалі.
— Я маю для тебе подарунок, — сказав він. Знадобилося кілька спроб, але врешті він упорався — світло пригасло, проектор застукотів. Порошинки затанцювали в промені світла, що прорізав темряву. Наче в доктора Франкенштейна, прожектор торкнувся білого полотна на стіні, й екран ожив. Еліот наспівував «Дан, да-да-дан, дан-дан-дан» — вступну тему «Двадцятого століття Фокс». І коли паперова плівка, клацнувши, запрацювала, кімната перетворилася зі спальні на Царство Тіней.
Яке ж це було диво — бачити тіні на стіні. Просто тут, у себе. Майже так само живі, як тоді, коли їх зафільмували.