— Навпаки, мій любий друже, — очі Вальдано спалахнули в темряві. — Схоже, я не маю вибору.
— Ти хворий покидьок, — мовила Макбрайд. — Це ж ти спалив кіноархів, так? Скільки, гадаєш, у тебе часу, перш ніж поліція знайде тебе і кине за ґрати? — її голос дрижав від напруження і гніву.
— Коли так, то що мені втрачати через кілька зайвих трупів? — він обернувся до Вітмена, і його очі палали зловтіхою. — Ніхто за тобою не сумуватиме. А тепер… розповідай, що знаєш.
Вони впритул дивилися одне на одного.
— Загадка! Що ти знаєш про останню загадку?
Вони мовчали. Макбрайд заговорила першою.
— Ви все одне збираєтесь нас убити. Нащо нам щось казати?
— Якщо ви колись і мали рацію, то саме зараз, детективе. Та, схоже, вибору у вас немає: я можу влаштувати так, що ваші друзі, — він жестом вказав на каністру, — горітимуть повільно.
Він спрямував дуло пістолета в обличчя Чарлі.
— Що скажете тепер, містере Кармайкл?
Чарлі дивився на нього. У його підборіддя впирався «ґлок» Вальдано.
«Ти схибив, Джонсоне».
Він утратив її.
Кількома годинами раніше детектив-інспектор Ґай Джонсон бачив, як троє людей входять до завулка Мері Кінґ слідом за Макбрайд та іншими. Він був копом достатньо довго, щоб розуміти: це означає неприємності.
Але що довше він чекав, то все менше був упевнений, що звідти хтось вийде.
Удивлявся в мобільний телефон, а тоді натиснув кілька кнопок, прокручуючи вгору-вниз свої вихідні повідомлення. Він надіслав їй вісім SMS. Останнім із них було «ДЕ ТИ ПОГОВОРИ ЗІ МНОЮ». Сорок п’ять хвилин тому. Відповіді не було.
Йому знадобилося добрі дві години, аби збагнути, що приятелі Макбрайд і трійко чоловіків скористалися іншим виходом із завулка. Ще до того, як увійти й обстежити приміщення, він знав, що вже пізно.
По тому більшість часу він блукав довкола, доки не опинився у пабі «Королівська праця» на березі з двома компаніями старих приятелів за випивкою. Він не міг пригадати жодної з їхніх розмов.
Після останнього попередження він попрямував надвір, не знаючи до пуття, куди йти. Знав, що заснути йому не вдасться. Крім того, його легені й горло роздирала люта спрага, ні на мить не полишаючи його.
Він побачив спалах на екрані свого мобільного. Батарея розряджена.
Зиркнув на місячне світло, що сочилося крізь віконні портьєри. Першого разу, коли він пізно повернувся після вечора з колегами-офіцерами, дружина висварила його.
— Я ніколи не стану одним із тих дідів, — сказав він їй. Але часи змінилися.
Екран попереджально спалахнув знову.
Шанс підкрастися непомітно давно минув. Він схибив. І тепер його напарниця мов під землю провалилася. Може, вона вже м…
Він не зміг додумати фразу до кінця.
Нарешті прийняв рішення.
Перетелефонувати.
Телефон усе дзвонив і дзвонив, і з кожним гудком він і далі думав, що вона відповість і він почує її голос.
Знайоме привітання на голосовій пошті Макбрайд.
Досі чуючи у вухах відлуння гудків, Джонсон заплющив очі.
— Скажу, якщо погодитеся не вбивати моїх друзів, — тремким голосом відповів Чарлі.
— Ось я це вислухаю, а тоді розгляну вашу пропозицію.
— Він бреше, — застерегла Макбрайд.
Вальдано зробив різкий рух, ударивши Макбрайд пістолетом у ніс. Вона болісно затулила обличчя.
Чарлі розіграв єдину карту, що мав.
— Ми знайшли імена. Люди, яких він згадує, поховані тут, — він глибоко видихнув. — Секюлер… Він начебто хотів, щоб ми скористались якоюсь інформацією про цих людей. Моє припущення, — він глитнув, — це роки їхньої смерті.
Вальдано подарував йому сліпучу змовницьку посмішку.
– І як ви дійшли цього припущення?
— У своєму листі він каже про рахування піщинок — щось про піщаний годинник життя.
— Близько, містере Кармайкл. Дуже близько, — він зловісно посміхнувся. — Але це їхній вік, а не коли вони померли.
Він розсміявся.
— Гадаю, рано чи пізно ви б з’ясували. Шкода, що зараз уже надто пізно.
Він відступив назад і кивнув. Еріксон наставив пістолета на Чарлі. Чарлі міцно замружився.
Секунди завмерли.
Кишеня Вальдано задзеленчала.
Хтось телефонував на номер Макбрайд. Минула доля секунди, перш ніж вони збагнули, звідки лунає цей недоречний звук, і ще одна, коли Вальдано дістав телефон і втупився в нього, переконуючись, що це і є джерело дзвінка.
Макбрайд схопила Еріксона за комір і смикнула до себе, прикрившись його тілом як живим щитом. А тоді силою скерувала його пістолет у бік бровастого й вистрілила.