— Що не так? — вони обступили її.
— Усе так. Працює.
Вони дивилися на екран. Він вказував на Старе місто в Единбургу.
— Блер-стрит, тридцять вісім.
— З усіх можливих місць цифри вказують на ділянку в Старому місті Единбургу — забагато для збігу.
— Я знаю цю адресу, — сказала Макбрайд.
— Звідки?
— Я знаю всі документи напам’ять, — вона прискіпливо подивилася в очі Вітмену. — Там мешкає чоловік, і я знаю його.
– Є ще дещо, що ти маєш побачити, — сказав Вітмен Макбрайд.
— Що трапилось?
— Це внизу, — в голосі Вітмена лунала терміновість. Він знав дещо, але їй не казав. Щось сталося.
Макбрайд рушила за ним униз до входу в підвальне приміщення.
— Що відбувається? — спитала вона.
— Скоро дізнаємось, я так сподіваюся, — сказав він, відчиняючи двері й жестом пропускаючи її вперед.
— Що коїться? — вона увійшла, але не встигла ступити на першу сходинку, як відчула рух у себе за спиною.
Почула, як зачиняються двері. Клацнули замки, стаючи на місце. Вітмен стояв по той бік ґрат, замикаючи запори.
— Що ти робиш? — спитала вона.
— Пробач.
Охоплена люттю, Макбрайд затрусила двері.
— Відчини ці двері негайно! Негайно, чорт забирай!
Вона дивилася на нього з-за ґрат. Потім дістала пістолет і навела на нього.
— Негайно, Алексе!
— Що ти надумала робити, Макбрайд? Застрелити мене? Чи відстрелити замок?
Дурість цієї спроби вразила її саму.
— Чорт забирай, Алексе… Не було нікого по той бік лінії, так? — сказала вона, змахуючи руками між залізними ґратами.
Вітмен глибоко видихнув і похитав головою.
— Там моя донька.
Він знав, що поліцейське підкріплення ніколи не підпустить його й близько до того місця.
Макбрайд заплющила очі, а тоді опустила пістолет і простягнула йому.
— Знаєш, як ним користуватися?
Вітмен розвернувся, щоб піти.
– І що накажеш мені тут робити?
— Зачекай, доки Чарлі прокинеться, — гукнув він, уже на півдорозі до дверей. — Я дещо підмішав йому в питво.
— Гаразд… І коли це буде? — крикнула вона, але Вітмен уже зник.
Частина VI
7 грудня
38
Шкандибаючи геть від обителі Хранителів кадру, Вітмен відчував, як чари цього місця полишають його. Він згадав про те, що чекало на нього попереду, і відчув напад нудоти. Хитаючись, дістався сходів Національної бібліотеки.
Двері до щастя було замкнені, і смуток — той отруйний, холодний смуток, який, здавалося, щодня потроху видушував з нього життя — мов часточки пилу пронизував повітря. Небо застеляли чорні хмари, прямокутний горизонт був наче вісь дзеркальної симетрії. Він ледве тримався на ногах і вирішив перепочити секунду в темряві завулка Стівенло. Дістав із кишені пляшечку пігулок кодеїну і проковтнув усе, що залишилося.
Він розумів, що це місто переслідуватиме його довіку, що він приречений завжди бачити його у снах, бо блукав його провулками, вбирав у себе його таємниці, і чари й отрута цього міста перепліталися між собою. Він заплющив очі. Образ Единбурга, його «Старого Димного» приходив, щоб закарбувати свій величний міраж у його душі. Потім, не озираючись, Вітмен набрався сміливості й рушив у напрямку квартири на Блер-стрит, усе інше залишаючи позаду. Було 7 лютого 2002 року.
Вітмен стояв на краю тротуару навпроти головного входу, зсутулившись між терасами підвальних квартир, на відстані, із якої було добре видно дім 38.
Рушив було, але зупинився. Бо помітив рух по той бік вулиці.
Із будинку вийшов чоловік і піднявся сходами з підвальної квартири на вулицю. Метр шістдесят, легкої комплекції, з сивиною в волоссі.
Алекс подумав, що простежить за цим чоловіком і з’ясує, що він задумав. Він чекав, що той піде далі по дорозі, але ні. Чоловік з’явився з-поза вантажівки, припаркованої навпроти, і Вітмен побачив у нього в руках сміттєвий пакет, який той викинив в урну. Алекс знав цього чоловіка — він упізнав його. Спочатку не міг пригадати, хто це. Але потім збагнув: це той самий чоловік, що продавав сир і морозиво з вантажівки в Медоуз.
Сирник. Так вона зазвичай називала його.
Він не міг повірити. Сторічної давнини мапа скарбів щойно привела його до викрадача Еллі.
Сутулячись на ходу, чоловік обернувся, спустився сходами назад до квартири і зник із очей.
Еліот бачив смерчі, вихори і дівчат, що кричали. Він марив наяву і знав це. Так само він бачив темноволосого чоловіка. Таємничий дзвінок по телефону попереджав про нього Еліота лише кілька годин тому.