Повільним кроком він рушив уперед. Від запаморочення ноги трохи підгиналися.
На столі лежала записка, у якій заголовними літерами було виведено його ім’я. Минуло кілька секунд, перш ніж він зміг відновити в пам’яті хід подій.
Любий Чарлі,
Я підмішав дещо у твій напій. Не бійся — нічого надміру міцного… За пару годин отямишся. Я не можу просити тебе піти зі мною — це надто небезпечно, а я знаю, що ти не приймеш відповіді «ні». Це лише моя боротьба.
Пробач за все.
P.S. Я замкнув Серпіко в підвалі. Випусти її і приходьте шукати мене, коли все це скінчиться.
Усвідомлення того, що все це реальність, прийшло лише тоді, коли він почув крики Макбрайд із підвалу.
41
Жінка і дівчинка, яких Вітмен ніколи не бачив, лежали на підлозі.
Чоловік готував мотузку. Він насвистував. Це була дивна манера свисту — на таку здатні лише ті, у кого є проміжок між двома передніми зубами. Це була мелодія з класики: «В печері гірського короля». Він підняв очі. Зупинився. На мить здався збентеженим, наче привида побачив.
— Ласкаво прошу. Я чекав на вас.
Ось воно. Це був його шанс — шанс Вітмена спокутувати свою провину. Але він не міг зробити цього. Не міг навіть рота розкрити. Наче цей чоловік, що постав перед ним, отримав над ним владу, повністю паралізувавши його.
— Вам дуже пощастило побачити те, що зараз буде, — сказав чоловік. — Ви коли-небудь бачили пожежу?
Коли Вітмен зробив крок уперед, чоловік підняв руку, долонею до нього.
— Стійте там. Не підходьте ближче.
До цього моменту Вітмен сам не знав, навіщо хотів бачити цю людину. Але цієї миті він раптом збагнув, що має робити. Все решта у порівнянні з цим здавалося дрібницями — побічними мотивами страшнішої трагедії. Він дістав гаманець і тремкими пальцями розкрив його там, де була фотографія. Це була фотографія Еллі. Він простягнув гаманець перед собою, повернувши знімком до того, хто відібрав його доньку.
— Що? — тепер вираз обличчя чоловіка був спантеличений.
Сльоза збігла по щоці Вітмена.
– Її звали Еллі. Її забрали в мене. Ти забрав…
Еліот подивився на фотографію.
— Не знаю, про що ви кажете. Ніколи раніше не бачив цієї дівчинки, — сказав він.
Вітмен підступив ближче.
– Її звали Еллі. Еллі Вітмен, — саме лише промовляння її імені розривало йому серце.
Вони дивилися одне на одного в напівприсмерку. Дивилися в безпристрасні очі одне одного в місці, якого за лічені хвилини не стане.
Еліот перевів погляд на плівку, розмотану по підлозі. Понад усе він був збентежений. Він не очікував розмови. Розмова заплутувала його.
— Скажи мені правду, — налиті кров’ю очі Вітмена впивалися в нього.
— Правда в тому, що я не мав вибору, — сказав він.
— Вибір є завжди, — відповів Вітмен.
— Але вони кохають мене, — прошепотів Еліот, — усі ті, що за каміном.
Він кинув погляд на жінку і її доньку.
Вітмен сунув руку до кишені й дістав «ґлок» Макбрайд. Навів його на чоловіка.
— Зараз ти помреш.
Еліот похитав головою, всміхаючись.
Вітмен відчув, як його палець стискає гачок. Мати і донька досі лежали нерухомі. Вони виглядали виснаженими, при смерті.
— Відпусти їх.
Не зводячи з нього очей, чоловік повільно водив руками вздовж стола, доки не знайшов те, що шукав. Невідривно дивлячись в очі Вітмену, він схопив це. А тоді зробив свій хід.
То виявилася запальничка, і він запалив паяльну лампу. У кімнаті стало трохи світліше. Він відрегулював полум’я так, що язичок яскраво запалав, жадібно поглинаючи пальне, і їхні тіні замерехтіли.
— Ви коли-небудь бачили пожежу? — спитав він. — Це чарівно.
Чоловік опустився на коліна біля кількох котків целулоїдної плівки й ніжно торкнувся полум’ям її країв. Ті миттєво, зі свистом спалахнули, займаючись. Наче з власної волі язики вогню розбігалися целулоїдним слідом у пошуках нової поживи.
Вітмен сам не знав, як, але він спромігся натиснути на гачок. Дуло плюнуло. Віддача з шаленою силою вдарила його в плече. Куля прошила згори лівий черевик Еліота.
Еліот подивився на кров, що хлинула з його ноги. А тоді кинувся на Вітмена. Вітмен відчув, як той усім тілом насів йому на груди, із грюкотом поваливши його на підлогу. Скрізь навколо них було полум’я й розмотані котки 35-міліметрової целулоїдної плівки, що плавилася, перетворюючись на патьоки жовтої пухирчастої піни.
Коли рідина розплавленої плівки обтікала тіло Вітмена, він найперше відчув біль. Інстинкт виживання увімкнувся миттєво, тільки-но він збагнув, що при падінні паяльна лампа теж упала. Вітмен кинувся обмацувати підлогу. Його рука натрапила на щось металеве. Він спробував підтягнути предмет до себе, натомість сам ковзнув до нього. Той виявився закріпленим — металева підпорка стола. Полум’я перекинулося на скриню з одягом і було вже аж надто близько.