Полум’я щільними стінами підбиралося до них.
У передпокої він ледве міг розгледіти вхід до квартири. Кинув погляд на двері спальні. Вогонь зосередився — підступне чудовисько, що розповзалося і тяглося до стін і вхідних дверей, перекриваючи шлях відходу.
Він відтягнув дівчинку вглиб кімнати, куди вогонь ще не дістався.
— Сиди тут, — сказав він їй. Вогонь оглушливо гудів — він ледве чув власний голос.
Стіна над дверима була вся охоплена вогнем, і язики полум’я переповзали на стелю, усе ближче до нього. Поряд стояв дубовий стілець, якого вогонь ще не зачепив. Вітмен скористався його ніжками, щоб підштовхнути двері вперед, а тоді ривком захряснув їх. Захлинаючись несамовитим кашлем, він пробився назад до вікна, тягнучи за собою дівчинку. Намагався звільнитися, щоб відчинити вікно, але вона з переляку вчепилася йому в руку.
— Треба відчинити його! — загорлав він, вказуючи на вікно. Вона була така налякана, що не відпускала.
Він ривком вивільнився і почав поратися зі старим віконним запором, намагаючись підняти шибку.
Та не піддавалася.
Він озирнувся. Вогняне чудовисько підповзало все ближче.
Він сунувся вперед, схопив дубовий стілець, підняв над головою і жбурнув у скло. Воно лише злегка тріснуло. Зібравши останні сили, він спробував знову. Уламки скла з тріском полетіли на землю надворі.
Він підбіг до ліжка і здер з нього ковдру. Підняв жінку на плече і схопив дитину за руку. Обгорнув їх усіх пуховою ковдрою і приготувався до того, що мав зараз зробити. Позаду пролунав різкий тріск — стіну нестримно поглинав вогонь, наче щупальця спрута повзли по ній зі стелі. У паніці він обернувся й побачив, як його тіло охоплює полум’я. Крутнувшись назад, він стрибнув у вікно, підхопивши рукою дитину, сподіваючись, що ковдра не порветься об скло. Дитина тремтіла, її скрики чергувалися з нападами кашлю. Позаду з розбитого вікна виривалися язики вогню.
З інших вікон теж уже було видно пожежу. Він чув, як дівчинка верещить у нього над вухом, і не усвідомлював, що продовжує називати її «Еллі». Він виніс їх сходами нагору, на вулицю, а позаду клубився густий чорний дим, різкий від запахів хімікатів.
Надворі зібралося кілька сусідів і людей із найближчого нічного клубу. Удалині завивали сирени, лише за кілька дорогоцінних хвилин їзди.
Він опустив жінку. Вона важко притулилася до нього. Розплющила налиті кров’ю очі й побачила доньку поряд із собою.
— Дякую вам, — мовила вона. Її голос був наче тінь шепоту.
— О, Боже мій, Алексе!
Він обернувся і побачив Елену Ґенгаґґер, яка стояла поряд. Він не мав на це часу.
— Телефонуй 999. Негайно, — наказав він їй.
А тоді побіг назад у дім. Хтось позаду нього кричав:
— Що ти робиш? Збожеволів?
42
Вітмен бив кулаком у двері підвальної квартири. Дерево було розжарене до червоного. Він відчув, як усередині щось вібрує у відповідь. Штовхнув двері ногою, а тоді всім тілом наліг на них. Двері піддалися, і він влетів у квартиру. По той бік двері були охоплені полум’ям.
Всередині вирувало пекло. Вогонь потоками сходив донизу, розсипаючись хмарами по підлозі, і все це наче завивало, намагаючись схопити його. Протяг із розбитого вікна розчахнув двері спальні й роздмухував хмари вогню, підганяючи їх усе далі. Святилище здійнятих догори язиків полум’я танцювало з моторошною ґрацією чарівного створіння, охопленого жахом.
Жар був страшенний, полум’я збігало нагору по стінах.
Він рухався крізь клуби диму, натягнувши пальто на обличчя. Тоді він і почув шепіт. Вітмен озирнувся. Дим був такий густий, що він бачив лише на кілька футів перед собою.
До нього шепотіли книги. Кроки, що луною віддалялися від нього. Тихий сміх, немов дитячий. І знову шепіт, нерозбірливий, до якого приєдналися інші голоси.
Щось прослизнуло повз нього. Ще до того, як із диму з’явилася тінь, він уже знав, хто це.
Плуто пройшов повз книжкові полиці й раптом зупинився. Він облизав лапки і пильно подивився в очі Вітмену, наче закликаючи його наблизитися. Язики полум’я навколо звіра смарагдами відбивалися в котячих очах. Вітмен зрозумів, що відповіді на його питання лежать за тією бібліотекою.
43
Старе місто лежало під покривом отруйного темно-вохристого диму, що здіймався над місцем пожежі, у якій згорала пам’ять.
З вікна лікарні, де, наче в дзеркалі, відбивалися вогні вуличних ліхтарів, зелені Еленині очі невідривно дивилися на заграву. Її горло досі пам’ятало ядучий запах — суміш вогкості, паленого дерева і диму.