«Що я накоїла?» — думала вона. Усе, чого вона хотіла, це щоб Вітмен і Еліот відволікли один одного, аби вона мала можливість забрати кадри з квартири. Але прийшла надто пізно. А це… Вона ніколи не бажала, щоб таке трапилося.
Вона почула звук за спиною й обернулася, щоб побачити, як прокидається Анжела у своєму стерильно чистому оточенні. Очі Анжели помічали свіжість, білі простирадла, бліду зелень стін і фіранки в квіточку на вікнах. А тоді вона повернула голову набік і помітила присутність Елени Ґенгаґґер поряд із лікарняним ліжком.
— Горло болітиме ще кілька днів, але з вами все буде гаразд, — сказала Елена. — Вони просто потримають вас тут для нагляду, перш ніж справою займеться поліція.
— Лілі…
— Лілі почувається навіть краще за вас. Складає компанію медсестрам в ізоляторі.
Анжела виглядала так, наче хотіла розплакатися.
Елена дістала з кишені брудний носовичок й обтерла вишнево-червоне обличчя Анжели.
— Питали, чи є у вас хтось, кому ми могли б зателефонувати. Родина? Я не знала, що відповісти.
Анжела розплющила очі і вказала на свою куртку на вішаку. Її голос дрижав.
— Мобільний… моя мама.
Елена порилася в кишенях Анжели. Її руки намацали щось тонке й паперове. Це не міг бути телефон. Вона дістала предмет.
Це була низка кадрів із фільму. Паперова плівка.
Елена подивилася кадри на світло.
Знайоме обличчя — Зої Секюлер із вицвілої плівки.
Вона була зв’язана, обличчям до дзеркал, поряд із нею сидів Карлайл Істроу.
На кадрах фільму було обличчя Едісона, у якому вгадувалася частково зловтіха, частково невіра в те, що відбувається в нього на очах.
Остання версія «Séance Infernale». Свідчення, яке вона шукала — причетності Томаса Едісона до викрадення Зої Секюлер і смерті Оґюстена Секюлера. Просто перед нею.
44
Полиці були дерев’яні, і серед них проглядав декоративний камін. Жодних ознак входу: ані важелів, ані дверних петель — нічого, що дало б йому підказку.
Алекс Вітмен, загорнувши голову в пальто, ухилявся від палаючих уламків, що сипалися на нього зі стін і зі стелі. Він спробував прикладати руку до корінців книжок і якось ворухнути їх — це здавалося логічним типом важеля. Але не спрацювало.
«Камін».
Саме це казав той псих: вони любили його за каміном. Той був зроблений із дерева і прикрашений різьбою, і що довше Вітмен дивився, то виразніше відчував абсурдність появи такого каміна у такому місці. Нарешті, особливо не розмірковуючи, він штовхнув одну з панелей убік. Та легко зрушила, відкривши маленьку мідну рукоятку.
Він почув, як щось ламається в кутку кімнати. З моторошним страхом він збагнув, що частина стелі обвалилася перед дверима, замурувавши його всередині палаючої будівлі.
Ошалілий, він розвернувся до рукоятки і крутнув її у примарній надії, розпачі й невимовному жаху перед тим, що міг знайти там, позаду і в глибині. Рукоятка ворухнулася, але нічого не відбулося. Він штовхнув рукоятку вбік, і цілий камін від’їхав від стіни майже на фут, відкривши подобу печери.
Він ледве зміг зачинити за собою двері. Усією вагою він навалився на них, кашляючи й важко дихаючи у темряві. Не встиг він подумати, що опинився в безпеці, як крихітні помаранчеві язички пробилися з-під дверей, стрімко оточивши його. І коли завирувало полум’я навколо, освітлюючи шлях, він побачив целулоїдну плівку, розгорнуту по всій підлозі й простягнуту вздовж кам’яних стін. Вітмен розвернувся і побіг у темряву.
Він сунув руки до кишень у пошуках ліхтарика і збагнув, що, певно, впустив його під час бійки. Згодиться і запальничка. Він освітлив нею темне приміщення попереду і побачив спіральні сходи, вирізані в суцільному камені, що спускалися в чорну порожнечу. Довга кам’яна спіраль вела його вниз. Позаду, зовсім близько, кидав відблиски вогонь.
Сходи вивели до зміїстого коридору в темряву. Шлях був лише один. Він уже майже біг, шкутильгаючи на ходу. Різко звернувши за ріг, відчув м’який подув прохолодного вітерцю на своєму обличчі. Вітмен повернув запальничку ліворуч, освітливши прохід зі сходами, що вели вниз. І наполегливо рушив далі.
Коридор звужувався і ставав усе крутішим. Він побачив, що зусібіч оточений каменем. Ставало холодніше, вітер свистів навколо нього, попри те, що стіни сходового колодязя були щільні й тісні. Розпечений метал запальнички обпікав пальці, і він непокоївся за вогник, що танцював на вітрі.
Він оступився, посковзнувся і мало не впав. Зрештою зупинився. Його серце калатало. Вітмен дав нестерпно пекучій запальничці охолонути, потім знову запалив її й далі рушив униз. Він повільно водив вогником навколо себе. Скрізь, наче почорнілі маріонетки, рядами лежали скелети, де-не-де нагромаджені поверх інших. Деякі були свіжіші за інших, і їхні кістки відблискували у мерехтінні запальнички. Решта були розтягнені по кісточках і об’їдені пацюками, поросли пилюкою і павутинням. Дитячі скелети.