— Але ж за все треба платити, хіба не так? — казала Макбрайд. — Хоч би й цей лабіринт підземних тунелів під здебільшого середньовічними спорудами, розбудований на різних рівнях на кручі, поверх якої стоїть замок. Це прекрасно, чарівно і вигадливо. Та коли починається якась катавасія, це створює проблеми. Ось чому пожежним було так складно.
Чарлі кивнув, але промовчав. Навколо кілька людей прощалися зі своїми близькими.
«Невдалий день для такої роботи», — думала Макбрайд. Раніше вона вже відвідала будинок Пірсонів і повідомила батьків Аманди, що їхня донька не вижила.
А потім Чарлі… бідолашний Чарлі. Вона розповіла йому, що спостерігачі бачили, як його найкращий друг увійшов до тієї будівлі й не повернувся. Огрядний кіноман виглядав так, наче в одну мить постарів років на тридцять. Вони спробували по шматочках скласти мозаїку: Алекс урятував Анжелу й Лілі, потім знов повернувся туди, ймовірно для того, щоб знайти Аманду Пірсон. І свою доньку.
— Як гадаєш, що Секюлер там сховав? Що це була за таємниця? — спитав Чарлі.
Макбрайд знизала плечима. Хотіла б вона сказати Чарлі щось обнадійливе, здатне підтримати його, але їй здавалося нечесним чинити так.
Було ще дещо — вона не знала, як повідомити це Чарлі, бо й сама не розуміла до пуття. Йшлося про одного з двох единбурзьких пожежних, які першими потрапили до квартири Еліота за кілька хвилин по тому, як Вітмен увійшов туди вдруге. Пожежний казав, що його команда змогла пробитися аж до приміщення бібліотеки, а далі була нездоланна перешкода.
Схожі на люк двері привели їх із бібліотеки до склепінчастих тунелів під Південним мостом. Вони пробили стіну сокирою і майже зуміли потрапити всередину. Метрів за дев’ять пожежний зміг розгледіти чоловічий силует. Він закричав, чи чує той його, але відповіді не отримав. Чоловік стояв на колінах. Здавалося, ніби він говорив до когось, щось обіймав. З глибин будинку пролунав вибух, на першому поверсі вилетіли вікна. Командир наказав їм негайно евакуюватися.
— Що б це не було, — сказала Макбрайд, — гадаю, він її знайшов.
Жіночий голос крізь гучномовець оголосив посадку на рейс Чарлі. Він потягнувся й обійняв Макбрайд, і так вони стояли деякий час.
Макбрайд дивилася, як він проминає охоронну зону, прискорюючи крок.
Вона пройшла крізь автоматичні двері з зали відправлень і вдихнула повітря, яке освіжало. Боже, як їй хотілося курити.
Шукаючи в сумочці пачку цигарок, почула, як хтось гукає її.
Притулившись до стіни, на неї дивилася Елена Ґенгаґґер. Вона сказала Макбрайд, що її літак відлітає за кілька годин.
— Додому? — спитала Макбрайд, але швейцарка похитала головою.
— На це піде деякий час, — сказала Елена, — але зараз можна сміливо казати, що честь відкриття належить Секюлеру. Наявність цих кадрів має виправити історію кіно. Хоча, ніколи не знаєш, чим усе завершиться.
Елена відкрила свою сумочку й дістала щось звідти. Макбрайд окинула поглядом її вміст. Пудрениця, трохи тютюну, стара на вигляд люлька. Елена запропонувала Макбрайд цигарку. Та вагалася, але потім здалася. Зараз вона охоче викурила б і півпачки.
— Я ж начебто кинула, — сказала Макбрайд.
Елена усміхнулася крізь дим.
— Старі звички… — мовила вона.
Подяки
Я вдячна за їхню допомогу, поради чи підтримку під час різноманітних втілень цього роману:
Константиносу Акривосу, Тіму Весту, Еммануїлу Христодулакісу, Марії-Елені Стефан, Емілі Апстіл, Ставросу Каліонцоглу.
А також: Рені Контарі, Ользі Племмен-Данон, Морісу Данону із родиною, Костасу Хризоґонідісу, Леені Субраманіан, Фернандо Ґарбуйо, Алексу Анкору, Айтору Албайна-Віванко, Одрі Сильвермен, Райану Смерноффу і всім у «Knopf».